Поставте голку на першу доріжку. З перших секунд звучить голос, низький і трохи хрипкий, з лондонською вимовою: «They tried to make me go to rehab…» Слідом вривається гурт: важкі барабани, тамбурин, мідні духові. Ніби платівку записали в 1966-му. Насправді це 2006 рік, гурт грає в Брукліні, а співає 22-річна дівчина з північного Лондона.
Вона щойно пережила розрив і написала про нього цілий альбом. Продюсерів було двоє: нью-йоркський діджей, якого вона уявляла «старим дядьком із бородою», і хлопець із Квінза, що колись працював із Fugees. А гурт довелося позичити в іншої співачки. Через півтора року ця платівка принесла Емі п’ять «Греммі» за один вечір, хоча сама вона в цей час стояла на сцені в Лондоні, майже за дев’ять тисяч кілометрів від церемонії. Ось як це було.
Чому це ікона
«Back to Black» повернув у великий поп звук 1960-х: дівочі гурти, Motown, соул із живими духовими. Але співає тут не стилізація, а жива людина з дуже сучасною, гострою на язик мовою: про ревнощі, зраду, самотність і про те, як важко відпускати. У 2019-му The Guardian назвав цю платівку найкращим альбомом XXI століття, а журнал Time ще в 2007-му поставив її на перше місце року. У списку 500 найкращих альбомів усіх часів Rolling Stone (редакція 2020-го) вона на 33-му місці.
У Британії альбом 15 разів платиновий, а 2007-го став там найпродаванішою платівкою року. На «Греммі» 2008-го Емі забрала п’ять нагород, зокрема «Запис року» і «Пісню року» за «Rehab» , а Марк Ронсон став «Продюсером року». Була ще «Брит» за найкращу британську співачку і шортлист Mercury Prize. А в 2025-му Бібліотека Конгресу США внесла «Back to Black» до Національного реєстру звукозаписів, хоча це британська платівка.
Камден, 2005-й. Музичний автомат і дівочі гурти
Емі Вайнгаус народилася 1983 року в Лондоні, у родині, де всі любили джаз. Її тато Мітч, лондонський таксист, удома співав Сінатру. Перший альбом Емі, «Frank» 2003 року, так і звучав: джазово, розумно, трохи по-дорослому. Пісня «Stronger Than Me» з нього отримала британську премію Айвора Новелло для авторів пісень.
А потім вона перестала слухати джаз. У 2005-му Емі пропадала в пабах Камдена, грала в більярд і годинами крутила музичний автомат: блюз, Motown, дівочі гурти 60-х. «Я більше не джазова дівчинка», — казала вона в інтерв’ю 2006 року і називала своїми улюбленцями The Shangri-Las і The Velvelettes. Тоді й з’явився її знаменитий образ: високий начес-«вулик» і густі чорні стрілки, як у Ронні Спектор із The Ronettes.
Того ж року в неї був бурхливий роман із Блейком Філдером-Сівілом, з яким вони вечорами пропадали в тих самих пабах. Роман закінчився тим, що Блейк повернувся до колишньої дівчини. Емі лишилася сама зі зламаним серцем і зошитом. «Більшість цих пісень — про нього», — визнавала вона пізніше.
Маямі. Десять днів у Салаама Ремі
Частину нових пісень Емі понесла до Салаама Ремі. Продюсер із нью-йоркського Квінза, син студійного музиканта з Барбадосу, він працював із Fugees над їхнім мультиплатиновим «The Score» і з Nas, а на «Frank» уже був одним із головних продюсерів.
Сесії відбувалися в його студії Instrument Zoo у Маямі. Звукорежисер Франклін Сокорро згадував, що Емі прилетіла туди лише на десять днів. Ремі сам зіграв більшість інструментів: бас, гітару, клавішні. Саксофон, флейту і кларнет додав джазмен Вінсент Генрі. Тут народилися п’ять пісень альбому: «Tears Dry on Their Own» , «Me & Mr Jones» , «Just Friends» , «Some Unholy War» і «Addicted» .
«Tears Dry on Their Own» Емі спершу написала як повільну баладу. Ремі ж відчував, що платівці бракує чогось швидкого. І тоді вони поклали її мелодію на ритм і акорди «Ain’t No Mountain High Enough», великого хіта Марвіна Гея і Таммі Террелл. Так сумна пісня про розрив отримала танцювальний крок.
Нью-Йорк, березень 2006-го. «Я думала, ти старий з бородою»
Марку Ронсону тоді було тридцять. Він народився в Лондоні, а у вісім років переїхав із мамою до Нью-Йорка. Його вітчимом був Мік Джонс, гітарист Foreigner. У 1990-х Ронсон став одним із найвідоміших діджеїв Нью-Йорка, змішував хіп-хоп, соул і рок без жодних меж. Як продюсер він уже працював із Лілі Аллен і Крістіною Агілерою.
Познайомило їх спільне музичне видавництво. Емі прийшла до його студії й спитала на сходах: «Я до Марка Ронсона». — «Це я». — «А я думала, ти старий дядько з бородою». «Вона сказала, що любить ходити в бари, грати з хлопцем у більярд і слухати The Shangri-Las», — згадував він. «Ми проговорили кілька годин. Той день змінив моє життя».
Тієї ж ночі Ронсон склав фортепіанний риф, додав барабани, тамбурин і багато луни. Наступного дня Емі почула його і написала поверх «Back to Black». За два тижні в них було п’ять чи шість пісень.
Одного дня вони йшли нью-йоркською вулицею, і Емі розповіла Ронсону про час, коли її вмовляли лягти на реабілітацію, а вона відмовилась. І проспівала рядок: «They tried to make me go to rehab, I said no, no, no». Сама вона пояснювала це так: «Я сказала йому, що щойно це вигадала, але це була правда». Ідеться, за її словами, про те, чого хотіла від неї тодішня менеджерська компанія. Ронсон, як пише в мемуарах її батько, спершу пожартував, що це «трохи на показ», але одразу почув, що рядок «чіпляє», і потягнув Емі назад у студію. Тато Мітч згадує, що цей рядок давно лежав у її зошиті. Вийшла пісня-усмішка: героїня каже, що краще сидітиме вдома з платівками Рея Чарльза, бо нічого, чого не навчить її Донні Гетевей, їй ніхто не розповість.
Бруклін. Гурт, який довелося «позичити»
Ронсон хотів, щоб усе звучало як справжній соул 60-х, а не як його імітація. Тому він пішов до Daptone Records, маленького бруклінського лейблу, який записував нову музику по-старому, на плівку. Його домашнім гуртом були The Dap-Kings, якими керував засновник лейблу і звукорежисер Ґейбріел Рот. Зазвичай вони грали з Шерон Джонс, колишньою тюремною наглядачкою, яка стала однією з найсильніших соул-співачок свого покоління.
Ронсон і Емі «позичали» цей гурт на тривалий час. Шерон Джонс зізнавалася, що спершу трохи сердилася. «Але якщо знадобилася Емі, щоб Dap-Kings почули, то це добре», — сказала вона. Гурт записували в Брукліні, а потім Ронсон доводив звук у студіях Chung King і в Лондоні, у Metropolis, де дописали струнні й духові. «Ми використовували всі комп’ютерні трюки, які тільки існують, щоб це звучало старим», — пояснював він.
«Емі страшенно серйозно ставилася до своїх текстів», — казав Ронсон. Окремо, у північному Лондоні, вона місяць працювала з британським автором Полом О’Даффі, і з тих сесій на платівку потрапила лише «Wake Up Alone» .
Була в Емі й своя перевірка якості. Готові пісні вона записувала на диск і просила тата поставити їх у таксі: хотіла почути, як вони звучатимуть для звичайних людей, а не в студійних колонках. Мітч називав доньку перфекціоністкою, яка все тримала під контролем. За п’ять місяців альбом був готовий: одинадцять пісень, тридцять п’ять хвилин.
10 лютого 2008-го. «Греммі» через океан
«Back to Black» вийшов 27 жовтня 2006 року на Island Records. За кілька днів до цього з’явився сингл «Rehab». У перший тиждень альбом став третім у британському чарті, а в січні 2007-го дістався першого місця. За 2007 рік у Британії його купили 1,85 мільйона людей.
У березні 2007-го альбом вийшов у США. Емі зіграла два концерти в маленькому нью-йоркському клубі Joe’s Pub, і серед глядачів були Jay-Z і Mos Def. А в турне Америкою з нею поїхали ті самі Dap-Kings.
Наступного лютого Емі мала шість номінацій на «Греммі». Але американську візу їй спершу не дали, а коли рішення змінили, летіти до Лос-Анджелеса було вже пізно. Тож вона виступила зі студії Riverside у Лондоні, наживо через супутник: заспівала «You Know I’m No Good» і «Rehab». Переможця в номінації «Запис року» оголошували Наталі Коул і Тоні Беннетт, один із її улюблених співаків. Коли прозвучало «Rehab», Емі на мить завмерла, ніби не повірила почутому. Того вечора вона забрала п’ять статуеток, більше за всіх. А «Back to Black» після церемонії піднявся в американському чарті на друге місце, найвище за всю свою історію.
Що залишилося
Після «Back to Black» британські лейбли кинулися шукати співачок із сильним голосом і власним характером. Так почалися кар’єри Adele, Даффі, Florence + The Machine. Британський соул знову став модним. The Dap-Kings, яких раніше знали лише поціновувачі, вийшли з Емі на великі сцени, а до Шерон Джонс нарешті прийшла заслужена слава. Марк Ронсон став одним із найзатребуваніших продюсерів планети і згодом записав «Uptown Funk» з Бруно Марсом.
Пісні з альбому почали жити власним життям. Prince виконував «Love Is a Losing Game» на своїх концертах і в 2007-му запросив Емі заспівати її разом. Arctic Monkeys грали «You Know I’m No Good» у турне. Емі не стало влітку 2011 року. Але музика лишилася: через двадцять років після виходу ці пісні звучать так само живо, ніби їх записали минулого тижня.
Сукня, від якої відмовилися великі дизайнери
На обкладинці Емі сидить на стільці на порожньому тлі: високий начес, стрілки, коротка кремова сукня з мереживом і червоний пояс. Жодних декорацій: просто дівчина, яка зараз щось вам розповість.
Знімав британський фотограф Міша Ріхтер, і не в студії, а у себе вдома. Стилістка Луїза Вінвуд привезла кілька суконь, і, як згадували потім, вони з Емі разом вирішили, що ця пасує найкраще. Кілька відомих модних будинків дати одяг для зйомки відмовилися: Емі тоді ще не була зіркою. Погодилася молода тайська дизайнерка Дісая Соракрайкітікул, випускниця лондонського Central Saint Martins. Після зйомки сукня просто повернулася до неї в архів.
Дизайн платівки зробив Алекс Гатчінсон. А на внутрішніх фото, крім Ріхтера, є знімки Алекса Лейка і легендарного шотландця Гаррі Бенсона, того самого, що в 1964-му сфотографував бій подушками The Beatles у паризькому готелі. В американському виданні на обкладинці стоїть інше фото.
Як слухати: сторона за стороною
Майже всі пісні на «Back to Black» Емі написала сама, і майже всі вони про одну історію: кохання, ревнощі, розрив і спроби жити далі. Але її тексти повні сарказму, вуличного сленгу і самоіронії. Ось про що ці пісні.
Сторона A · 20:13 · серце в синцях, ноги в танці
Rehab · 3:34 · Емі Вайнгаус, продюсер Ронсон
Пісня, яка виросла з одного рядка, кинутого на прогулянці. Героїня вперто відмовляється від того, що їй нав’язують, і каже, що краще навчиться всього від Рея та «містера Гетевея», тобто від Рея Чарльза і Донні Гетевея. Три «Греммі» і премія Айвора Новелло.
You Know I’m No Good · 4:17 · Вайнгаус, продюсер Ронсон
Зізнання без каяття: героїня зраджує, сама це знає і попереджає: «Я ж казала, що я — суцільна проблема». Музика крадеться, як у старому шпигунському фільмі. У тексті згадано Роджера Мура, і актор потім жартував, що гадки не має, як туди потрапив. Пізніше вийшов ремікс із Ghostface Killah.
Me & Mr Jones · 2:33 · Вайнгаус, продюсер Ремі
«Містер Джонс» — це Насір Джонс, тобто Nas, давній друг Емі. Через нього вона пропустила концерт, на який дуже хотіла, і висловлює йому все. Але сердиться по-дружньому: наприкінці згадує день народження його доньки Дестіні.
Just Friends · 3:13 · Вайнгаус, продюсер Ремі
Неспішний ямайський ритм у дусі рокстеді. Двоє не можуть бути «просто друзями», поки кожен ще пов’язаний із кимось іншим, і почуття провини нікуди не дівається.
Back to Black · 4:01 · Вайнгаус і Ронсон, продюсер Ронсон
Той самий риф, складений за одну ніч. Він повертається до колишньої, вона повертається у свою темряву. Луна, тамбурин і «стіна звуку», як у продюсерів 60-х. Кліп Філ Гріффін зняв чорно-білим, як похоронну процесію за розбитим серцем.
Love Is a Losing Game · 2:35 · Вайнгаус, продюсер Ронсон
Найтихіша пісня альбому: кохання як азартна гра, у якій вона наперед знає, що програє. Премія Айвора Новелло 2008-го. Джордж Майкл вибрав її в радіопередачі BBC «Desert Island Discs», а коли попросили лишити на безлюдному острові лише одну пісню, назвав саме її.
Сторона B · 14:41 · сухі очі
Tears Dry on Their Own · 3:06 · Вайнгаус, Ешфорд і Сімпсон, продюсер Ремі
Колишня балада, що отримала ритм «Ain’t No Mountain High Enough». Героїня приймає, що все скінчилося, і обіцяє собі бути власною найкращою подругою. Кліп знімав Девід Лашапель у Голлівуді.
Wake Up Alone · 3:42 · Вайнгаус і Пол О’Даффі, продюсер Ронсон
Удень героїня тримається: робота, справи, ні хвилини, щоб згадувати. А вночі все повертається. Перша пісня, яку Емі записала з О’Даффі, і демо вийшло з одного дубля.
Some Unholy War · 2:22 · Вайнгаус, продюсер Ремі
Клятва вірності: якби її чоловік ішов на найбезнадійнішу війну, вона все одно стояла б за його спиною.
He Can Only Hold Her · 2:46 · Вайнгаус, Річард і Роберт Пойндекстери, продюсер Ронсон
Пісня про стосунки, де один обіймає, а інший подумки далеко, і обоє це відчувають. В основі — соул-пісня The Icemen «My Girl (She’s a Fox)» 1966 року, на якій грав молодий Джімі Гендрікс.
Addicted · 2:45 · Вайнгаус, продюсер Ремі
Жартівлива сварка з подругою, чий хлопець надто вже освоївся в квартирі Емі. Цю пісню мали тільки британські й ірландські видання, а в американському її не було.
Усі платівки Amy Winehouse, які є в нас, зібрані на сторінці артистки.
Замість післямови
Ми не намагалися розповісти все. Наша задача — закохати вас у цю музику і залишити більше питань, ніж відповідей. Як звучала Емі на «Frank», коли ще була «джазовою дівчинкою»? Що такого почула вона в The Shangri-Las і The Ronettes, щоб повністю змінити свій звук? І якою була Шерон Джонс зі своїми Dap-Kings, без яких «Back to Black» звучав би зовсім інакше?
Сподіваємося, ця історія надихне вас шукати далі. Або забрати частинку того Камдена з музичним автоматом і більярдом з собою, на вінілі. І так, будемо чесні: на цьому ми теж заробляємо. Але закохати вас у музику для нас усе одно важливіше.
Команда Just Punk Vinyl