Philly Soul ⁵

Уявіть студію на 12-й вулиці у Філадельфії. В одній кімнаті сидять ритм-секція з нічних клубів, духові й скрипалі, які вдень грають класику. Ударник рівно б'є бочку на кожну долю, над нею злітають струнні, а кілька чоловіків у костюмах співають про кохання так, ніби від цього залежить їхнє життя. Власник студії Joe Tarsia називав цю музику «соулом у смокінгу», і точніше не скажеш.

Філлі-соул — це момент, коли чорна музика вулиць одягла найкращий костюм і зайшла до концертної зали, не втративши ні краплі поту. З нього виросло диско. У ньому шукав себе David Bowie. Його досі цитують усі, хто хоче, щоб пісня про кохання звучала водночас дорого й щиро.

Кохання для дорослих і правда про гроші

Головна тема філлі-соулу — кохання, але не підліткове. Тут співають чоловіки, які не бояться здаватися вразливими. Фальцет The Delfonics у «La-La (Means I Love You)» звучить як зізнання, яке довго не наважувалися вимовити. Billy Paul у «Me and Mrs. Jones» розповідає про таємні зустрічі в кафе, після яких обоє повертаються до своїх сімей. Ця музика про ніжність, ревнощі, вірність і провину. Про почуття, які приходять, коли за плечима вже є і шлюб, і робота, і розчарування.

Водночас філлі-соул уміє дивитися довкола. Kenny Gamble, автор текстів і головний ідеолог стилю, вкладав у пісні і попередження, і проповідь. The O'Jays у «Back Stabbers» співають про «друзів», які усміхаються тобі в обличчя, а у «For the Love of Money» — про те, що гроші роблять з людьми. Поруч звучить «Love Train», утопія, де весь світ береться за руки. Цю музику ставлять у суботу ввечері, коли після важкого тижня хочеться відчути гідність: вбратися, вийти з дому й потанцювати з тим, кого любиш. Вона каже слухачеві: ти заслуговуєш на красу.

Місто між Детройтом і Нью-Йорком

На початку 60-х Філадельфія мала власну поп-індустрію. Тут працював лейбл Cameo-Parkway, на якому Chubby Checker записав «The Twist», співали місцеві жіночі гурти на кшталт The Orlons і Patti LaBelle and the Bluebelles. На Broad Street стояла будівля Shubert — філадельфійський відповідник нью-йоркського Brill Building, де сиділи видавці й автори пісень. У ліфті цієї будівлі познайомилися молодий автор Kenny Gamble і Leon Huff, піаніст із сусіднього Камдена. Хафф кілька разів на тиждень їздив автобусом до Нью-Йорка грати на сесіях Phil Spector — продюсера, який звів свою «стіну звуку» для The Ronettes. Звідти, з фабрики хітів для жіночих гуртів, Філадельфія винесла смак до великого оркестрового звуку.

Третім архітектором стилю став Thom Bell, аранжувальник, який зробив The Delfonics, а потім The Stylistics і The Spinners. Місту тим часом було важко: фабрики закривалися, а чорні квартали Північної Філадельфії 1964 року пережили заворушення. Музика з цих кварталів відповідала на бідність не злістю, а елегантністю. 1968 року колишній інженер Cameo-Parkway Joe Tarsia відкрив Sigma Sound Studios. На початку 70-х Гембл і Хафф заснували за підтримки Columbia лейбл Philadelphia International Records.

Мрія про власний Motown

На Berry Gordy і його Motown Гембл і Хафф дивилися з повагою: чорний власник, свій звук, свої зірки. Але детройтський конвеєр робив хіти для підлітків, а філадельфійці хотіли співати для дорослих і про дорослі речі. Їм не подобалася думка, що соул має бути або сирим і бідним, або стерильно відполірованим для білого радіо. Вони хотіли розкоші, яку чорна музика заробила сама. Для Гембла пісня була способом говорити з громадою про гідність, родину й відповідальність. Лейбл став для нього майже трибуною.

Скрипки над бочкою

Звук філлі-соулу творила студійна команда MFSB — «Mother Father Sister Brother», понад тридцять музикантів Sigma Sound. Основа — ритм-секція з клубів: басист Ronnie Baker, гітарист Norman Harris і ударник Earl Young з рівною бочкою на кожну долю та шелестким хай-хетом між ударами. Над цим фундаментом — вібрафон Vince Montana, тремтливі струнні, м'які духові, литаври й дзвіночки. Голоси складаються в багатоголосся, успадковане від ду-вопу: низький баритон, ведучий тенор і фальцет над ними. Продакшн чистий і просторий, кожен інструмент має своє місце, як у добре пошитому костюмі. Звук розкішний, але грув не дає тілу стояти на місці.

Від Soul Train до танцполів і далі

Інструментал MFSB «TSOP (The Sound of Philadelphia)», записаний як заставка телешоу Soul Train, 1974 року очолив американський чарт. Довгі треки на кшталт «Love Is the Message» діджеї крутили, щоб танець не зупинявся, і так народжувалося диско. Хай-хет Ерла Янга в «Bad Luck» Harold Melvin and the Blue Notes вийшов настільки гучним, що його не вдалося приглушити при зведенні. Цей хай-хет став підписом жанру, а згодом перейшов у хаус і техно. Сам Янг грав у The Trammps, а Montana очолив Salsoul Orchestra. У Лондоні ніжні філадельфійські балади підхопив lovers rock, а наприкінці 80-х new jack swing знову поєднав соул-гармонії з танцювальним ритмом. У серпні 1974-го до Sigma Sound приїхав David Bowie записувати «Young Americans». Фанати, яких він назвав Sigma Kids, ночами чекали під дверима, і на фінальній сесії він запросив їх послухати записи. Відлуння стилю чути в Amy Winehouse з її любов'ю до жіночих гуртів 60-х і в Silk Sonic, де Bruno Mars та Anderson .Paak відтворюють оксамит 70-х.

З чого почати слухати

Почніть з альбому «Back Stabbers» The O'Jays (1972), у якому вміщається вся двоїстість стилю: тривожна заголовна пісня про зраду поруч зі світлим «Love Train». Потім поставте «Love Is the Message» MFSB (1973). Це майже без слів, і там можна почути, як соул на очах перетворюється на диско, а оркестр — на танцпол. Далі — «La La Means I Love You» The Delfonics (1968): ранній Thom Bell, фальцет і ніжність, з яких усе почалося. І наостанок «Spinners» (1973) з «Could It Be I'm Falling in Love» та «I'll Be Around» — тут аранжування Белла настільки витончені, що після них хочеться ще раз перевернути платівку.