Industrial Metal ⁴²

У 1989 році вийшли три платівки, які звучали так, ніби в студію заїхав прокатний стан. У Клівленді Трент Резнор випустив Pretty Hate Machine, у Чикаго Ministry видали The Mind Is a Terrible Thing to Taste, а в англійському Бірмінгемі Godflesh записали Streetcleaner. Автори не домовлялися між собою, але зробили одне й те саме: взяли холодну машинну пульсацію індастріалу і долили в неї важкі гітари з трешу. Так з'явився індастріал-метал.

Це не просто ще один гучний жанр. Тут уперше прозвучало те, що люди відчували в кінці XX століття: життя людини дедалі більше залежить від систем, екранів, конвеєрів і чужих правил. Усе це вклалося в одну пісню.

Людина всередині машини, і вона кричить

Індастріал-метал розповідає про людину, яку затиснула система, що їй байдужа. Ритм тут задає драм-машина, вона не втомлюється і не знає жалю. Над нею кричить людський голос, якому болить. Конфлікт плоті й механізму не просто звучить у цій музиці, з нього вона й складається. Тому злість тут рідко спрямована назовні, частіше вона звернена всередину: відраза до себе, залежність, бажання все контролювати і страх втратити контроль.

У Nine Inch Nails ця тема дуже особиста. Пісні Резнора про самотність, саморуйнування і віру, яка тріснула. Marilyn Manson спрямував ту саму злість на лицемірство американських передмість, телевізійних проповідників і батьківських комітетів. Rammstein говорять про тіло, бажання і табу, причому з такою похмурою іронією, що не завжди зрозуміло, де закінчується жах і починається жарт. Цю музику ставлять, коли треба виплеснути напругу: на нічній трасі, у спортзалі, в навушниках після поганого дня. Вона не втішає, вона дає прокричатися разом із нею. Машина звучить на повну, а ти все одно чуєш свій голос.

Іржавий пояс, дешеві семплери й чиказька крамниця платівок

Жанр народився у містах, з яких ішла промисловість. Клівленд і Чикаго в 1980-х були частиною американського Rust Belt, «іржавого поясу», де закривалися заводи. Бірмінгем переживав те саме в Англії часів Тетчер. Звук металу, що б'є об метал, люди там чули з дитинства, а тепер його можна було записати й зациклити. Семплери подешевшали, і те, що раніше коштувало як будинок, тепер вміщалося на столі в домашній студії.

Коріння сягає 1970-х. Британці Throbbing Gristle заснували лейбл Industrial Records і дали назву цілому напряму: шум, плівкові петлі й провокація замість пісень. На початку 80-х бельгійці Front 242 придумали термін EBM, electronic body music, тобто танцювальну музику з секвенсорів, суворих басових ліній і військового ритму. Тим часом у Каліфорнії треш-метал Metallica і Slayer розганяв гітари до швидкості відбійного молотка. Залишалося все це злити. Центром став Wax Trax!, чиказька крамниця платівок, яка виросла в лейбл і видавала Ministry, KMFDM і десятки сайд-проєктів. А Резнор у Клівленді працював помічником у студії Right Track і вночі, коли вона стояла порожня, записував там свої демо.

Проти начосів, глянцю і власного минулого

Наприкінці 80-х важка музика на MTV означала хеві-метал із Сансет-Стріп: начоси, балади й вечірки без кінця. Індастріал-метал відповів на це повним запереченням: жодного гламуру, ніяких гітарних соло заради соло, тільки бруд і тиск. Але бунтували й проти себе. Ел Йоргенсен, лідер Ministry, починав із синтипопу і потім не раз казав, що терпіти не може свій ранній альбом, на якому наполіг тодішній лейбл. Його поворот до гітар на The Land of Rape and Honey (1988) був помстою за той глянець. Резнор у студії сам грав на всіх інструментах, а групу збирав тільки для концертів. Так він довів, що одна людина з семплером може звучати важче за цілий гурт.

Рифи, порізані на шматки

Звучання випливає прямо з цієї ідеї. Гітари тут грають не як у рок-гурті, вони працюють як деталі механізму. Короткий риф у низькому строї записують, ріжуть і повторюють точно по сітці драм-машини, наче штампують на пресі. Під ними пульсує бас-секвенсор з EBM, а зверху лежать семпли з фільмів, теленовин і проповідей. Голос пропускають через дисторшн, мегафон і фільтри, і він стає хрипким, механічним, ніби пробивається крізь радіоперешкоди. У Rammstein та сама машина марширує: важкий рівний такт, клавішні Флаке Лоренца і розкотисте «р» Тілля Ліндеманна. Від цього навіть пісня про кохання звучить як військовий наказ.

Від стадіонів до повної електроніки

Наприкінці 90-х підвальна музика вже була в мейнстримі. Nine Inch Nails записали The Downward Spiral (1994) в голлівудському будинку, де колись убили Шерон Тейт, і їхні похмурі пісні про саморуйнування стали хітами. Резнор заснував лейбл Nothing Records і спродюсував Antichrist Superstar Мерліна Менсона. Девід Боуї взяв Nine Inch Nails у спільний тур 1995 року, а згодом знявся з Резнором у кліпі «I'm Afraid of Americans». Fear Factory довели механічну точність до кулеметних барабанів, Static-X і Rob Zombie перенесли машинний ритм у ню-метал, а Німеччина після Rammstein отримала цілу сцену Neue Deutsche Härte. Була й зворотна гілка: частина музикантів прибрала гітари зовсім і пішла в electro-industrial, де машина лишилася наодинці з голосом.

З чого почати слухати

Почніть із Pretty Hate Machine Nine Inch Nails: тут уся душа жанру в концентрованому вигляді, а «Sin» і «Head Like a Hole» звучать як щоденник, написаний на заводському конвеєрі. Потім поставте The Mind Is a Terrible Thing to Taste Ministry, щоб почути, як ця музика звучала в чиказьких клубах кінця 80-х, ще сира й небезпечна.

Далі Antichrist Superstar Мерліна Менсона, де злість на систему переростає в цілу рок-оперу про те, як народжується фальшивий месія. Наостанок Sehnsucht Rammstein: тут машина вперше марширує стадіонним кроком, а за грубою силою весь час проступає зовсім не наївна іронія.