Industrial ³

Лондон, жовтень 1976 року. У галереї ICA на The Mall, за кількасот метрів від Букінгемського палацу, відкривається виставка Prostitution. На ній вперше виступають четверо людей, які не грають концерт, а атакують звук. Незабаром консервативний депутат Ніколас Фейрберн назве їх у парламенті «руйнівниками цивілізації». Гурт звався Throbbing Gristle, і разом із ним з'являлася музика, яка не хотіла бути піснями.

Індастріал першої хвилі — швидше жест, ніж жанр. Це колаж із заводського гулу, вивернутих гітар, саморобних синтезаторів і голосу, який не співає, а бурмоче. Звучить так, наче хтось увімкнув магнітофон посеред цеху, а потім порізав плівку ножицями. Тому він і досі б'є, як холодна вода в обличчя.

Музика, що дивиться туди, куди не хочеться

Про що індастріал? Про людину серед машин, які її не помічають. Про фабрики, телевізор, рекламу, поліцію, війну й лікарні, тобто про всі системи, що роблять із тіла деталь. Рок-н-рол обіцяв свободу через пісню про кохання. Індастріал казав інше: подивись, у якому світі ти насправді живеш, і не відводь очей. Throbbing Gristle співали про жертву опіків і про вбивць не заради самого шоку. Вони показували те, що суспільство ховає під килим.

Ця музика не втішає, вона чесна. Її ставлять не фоном, а тоді, коли хочеться перекрити інформаційний шум іншим, ще сильнішим шумом. І раптом у ньому чуєш ритм, майже медитацію. Люди впізнають себе в індастріалі, бо він нічого не прикрашає: тривога, відчуження і втома від міста тут названі вголос. Від цього стає дивно легше, наче хтось нарешті сказав те, що ти відчував на зупинці о сьомій ранку.

Сталеві міста, що зупинялися

Британія середини 70-х — це страйки, відключення світла і втомлені промислові міста. Шеффілд, столиця сталі, вже відчував, як тріщить старий заводський світ. Там 1973 року Річард Кірк, Стівен Маллíндер і Кріс Вотсон заснували Cabaret Voltaire. Назву взяли від цюрихського клубу, де народився дадаїзм. Грати на інструментах вони не вміли, тож почали з магнітофонів, плівкових петель і генераторів, замовлених поштою. Вотсон, за фахом телефонний інженер, сам розбирався з технікою. А ще друзі ганяли в фургоні з плівковими петлями, що звучали з кузова, просто щоб розворушити перехожих.

У Лондоні тим часом Genesis P-Orridge і Cosey Fanni Tutti шокували публіку перформансами мистецького колективу COUM Transmissions. До них приєдналися Пітер Крістоферсон, дизайнер зі студії обкладинок Hipgnosis, і Кріс Картер, знавець електроніки. Свою базу в Гекні вони назвали «фабрикою смерті» і заснували лейбл Industrial Records. Його гасло «Industrial Music for Industrial People» дало назву цілому напрямку. Згодом рух розійшовся світом. У Сіднеї Грем Ревелл заснував SPK, а в Західному Берліні 1980 року Блікса Баргельд зібрав Einstürzende Neubauten, що перекладається як «нові будинки, що руйнуються».

Проти рок-зірок і проти самої пісні

Панк скинув рок-динозаврів, але лишив гітару, три акорди й приспів. Індастріал пішов далі й запитав: а навіщо взагалі акорди? Його творці вважали, що рок став товаром, а пісня — упаковкою для нього. Метод вони взяли в авангарду. З musique concrète прийшла ідея, що музикою може стати будь-який записаний звук. Від письменника Вільяма Берроуза — техніка cut-up: він різав тексти на шматки й склеював навмання, щоб знайти приховані смисли. Сам Берроуз, до речі, теж видавався на Industrial Records. Krautrock (Kraftwerk, Faust, Can) дав віру в машину і повтор, а панк — принцип «зроби сам» і байдужість до віртуозності. Головне питання було не «як красиво зіграти», а «як розбудити слухача». Слава й гроші їх мало обходили: підписуючи контракт із Rough Trade, Cabaret Voltaire взяли замість авансу магнітофон Revox.

Звук цеху, порізаний ножицями

Звучання індастріалу випливає з цього ставлення. Якщо пісня — брехня, лишаються текстура і ритм. Тут гудуть генератори, а гітари скрегочуть крізь саморобні фільтри. Ритм-машина стукає, як прес, а голос проступає крізь спотворення, наче оголошення в метро. Кріс Картер власноруч зібрав для Throbbing Gristle звуковий процесор Gristleizer. Einstürzende Neubauten пішли ще далі в фізику звуку: листи металу, дрилі й пружини замість барабанів. Від такого звуку вібрує в грудях. Повтор тут не нудний, а гіпнотичний: та сама петля вдесяте починає звучати як мантра.

Від «фабрики смерті» до стадіонів

1981 року Throbbing Gristle оголосили, що їхню місію завершено, але насіння вже проросло. Із ритм-машин Cabaret Voltaire виросли EBM і клубна електроніка, з безкомпромісного шуму — noise. З темних атмосфер SPK вийшов dark ambient, адже Lustmord починав саме поруч із цим гуртом. Холодний морок індастріалу дійшов і до gothic rock. Згодом Ministry і Godflesh злили метал із машиною в industrial metal, а канадці Skinny Puppy створили electro-industrial. Найнесподіваніший поворот стався 1983-го. Мартін Гор із Depeche Mode побував на концерті Einstürzende Neubauten, і на альбомі Construction Time Again гурт почав семплювати удари по металу й звуки звичайних предметів. Трент Резнор із Nine Inch Nails пізніше вивів цю лінію в мейнстрим, а Пітер Крістоферсон, уже в складі Coil, робив для NIN ремікси. Індастріал навчив поп-музику, що інструментом може стати будь-який звук світу.

З чого почати слухати

Почніть із 20 Jazz Funk Greats (1979) Throbbing Gristle. Назва — чистий глум: ні джазу, ні фанку там немає. На обкладинці усміхнений гурт стоїть на скелі Бічі-Гед, відомому місці самогубств. Усередині все, від майже поп-синтезаторів до моторошного шепоту. Далі — Mix-Up (1979) Cabaret Voltaire, записаний на той самий Revox: гаражний рок, розібраний на плівкові петлі. Kollaps (1981) Einstürzende Neubauten звучить як музика, вирубана з металу й бетону, — голос молодого Західного Берліна за муром. А Leichenschrei (1982) SPK покаже найтемніший і найтісніший край стилю.

Коли вуха звикнуть, поставте Construction Time Again Depeche Mode. Ви почуєте, як цеховий гул перетворився на пісні, які згодом лунали на стадіонах. Тоді стане зрозуміло, навіщо була вся ця атака на звук: щоб ми почали уважніше слухати світ.