IDM & Ambient Techno ⁴⁶

1992 рік, Британія. Рейв на піку: поля під Лондоном гудуть від сирен і свистків, у чартах крутяться прискорені семпли. А маленький шеффілдський лейбл Warp випускає збірку з роботом на обкладинці. Він курить у кріслі, а поруч лежать Autobahn Kraftwerk і The Dark Side of the Moon Pink Floyd. Збірка називається Artificial Intelligence, а на обкладинці написано «electronic listening music», тобто електронна музика для слухання. Це був тихий маніфест: танцювальна машина може звучати як сон, як спогад, як думка о четвертій ранку.

Музика для тих, хто лишився після вечірки

На вкладці тієї збірки сказано, що вона для довгих подорожей, тихих ночей і сонних клубних світанків. Точніше про душу IDM не скажеш. Це стан «після»: натовп розійшовся, у вухах ще дзвенить, а голова раптом ясна й трохи сумна. Рейв обіцяв розчинитися в натовпі. Ця музика повертає тебе до себе самого. Вона про самотність, але не гірку, а уважну, про вміння помічати дивне в звичному.

Тут багато дитинства й пам’яті. Шотландські брати Майкл Сендісон і Маркус Еойн назвалися Boards of Canada на честь навчальних фільмів Національної ради кіно Канади, які дивилися малими. Їхня музика звучить як стара плівка, що трохи «пливе»: затишно й тривожно водночас. Aphex Twin, тобто Річард Д. Джеймс із Корнуоллу, в одному треку ніжний, як колискова, а в наступному глузливо хаотичний. Ця музика каже слухачеві: твоя дивакуватість нормальна, а в меланхолії теж є краса. Її ставлять уночі, в дорозі, коли треба подумати або, навпаки, нарешті перестати.

Спальні постіндустріальної Британії

Британія початку 90-х — це міста, де тетчерівська епоха закрила заводи, а на барахолках продавали дешеві синтезатори й драм-машини. Warp з’явився 1989 року в Шеффілді, місті сталі, яке вже подарувало світу холодну електроніку Cabaret Voltaire і The Human League. Роб Браун і Шон Бут, дует Autechre, працювали в Рочдейлі під Манчестером. Річард Д. Джеймс жив на самому краю країни, у Корнуоллі, де разом із другом заснував лейбл Rephlex. Цю музику робили не в студіях, а в спальнях, тому вона така особиста.

У стилю двоє батьків. Перший — детройтське техно: Хуан Аткінс, Деррік Мей і Кевін Сондерсон, чорні хлопці з міста, що занепадало, уявляли майбутнє через синтезатори. Британські The Black Dog і B12 буквально молилися на детройтську мрійливість. Другий — чилаут, тобто кімнати відпочинку на рейвах. Там Алекс Патерсон із The Orb ставив ембієнт для тих, хто втомився танцювати, а The KLF записали альбом Chill Out. З космічної туги Детройта і пливучого спокою чилауту склалася нова мова.

Проти свистків, конвеєра і «повторюваних бітів»

До 1992-го рейв став масовим і передбачуваним: швидше, гучніше, більше піаніно-рифів і мультяшних семплів. Тим, хто прийшов в електроніку по відчуття відкриття, він почав здаватися конвеєром. Відповіддю стали не гасла, а музика складніша, тихіша й чесніша. Слава цих людей не цікавила: вони міняли псевдоніми, ховали обличчя, інтерв’ю давали неохоче. Навіть назву «intelligent dance music» вигадали фанати з інтернет-розсилки 1993 року, і самі музиканти здебільшого її не любили: виходило, ніби вся інша музика дурна. Коли закон 1994 року дозволив поліції розганяти вечірки просто неба з музикою з «повторюваних бітів», Autechre випустили Anti EP із треком Flutter. Його запрограмували так, щоб жоден такт не повторювався. Найдотепніша відповідь бюрократам, під яку можна потанцювати, якщо вийде.

Біт, що спотикається, і бас, що обіймає

Звучання випливає з цього ставлення. Рівний техно-ритм розламується: біти спотикаються, запізнюються, розсипаються на дрібні клацання. Аналогові синтезатори видають теплі бліпи й мелодії, схожі на заставку дитячої передачі, яку ти майже пам’ятаєш. Під ними глибокий м’який бас, що не б’є, а огортає. Трек не будується за схемою «наростання і вибух»: він може виникнути нізвідки й розчинитися в тиші. Головний інструмент тут сам продакшн — шипіння касети, розстроєні семпли, ефекти, що дихають. Послухай Nil, яким завершується альбом Amber Autechre: повільна, майже молитовна мелодія над м’яким механічним пульсом.

Від спальні до Kid A і далі

IDM довела, що електронний альбом може бути авторським висловлюванням, як джазова чи рок-платівка. Björk запросила співпродюсувати Homogenic Марка Белла з LFO, ще одного першопрохідця Warp. Radiohead на Kid A пішли назустріч звуку Warp. Squarepusher, бас-гітарист Том Дженкінсон, схрестив джангл із джазом і відчинив двері лікуіду та джазстепу. Німці Oval дряпали компакт-диски й робили музику зі збоїв, і так з’явився glitch. А ті, кому ламаного біту бракувало люті, пішли в брейккор і digital hardcore. Сьогодні цю лінію ведуть Floating Points, Rival Consoles, Moderat і Actress, кожен своїм шляхом.

З чого почати слухати

Почни з Selected Ambient Works 85–92 Aphex Twin (1992). Ці домашні записи звучать, як сонце крізь заплющені повіки, і вже перший трек Xtal пояснює, навіщо все це. Далі Amber Autechre (1994), їхній найтепліший і наймрійливіший альбом, записаний до того, як дует пішов в абстракцію. Потім Music Has the Right to Children Boards of Canada (1998), платівка-спогад про дитинство, якого, можливо, й не було. А коли захочеться енергії, постав Hard Normal Daddy Squarepusher (1997): там бас-гітара сперечається з шаленими брейками, і ніхто не перемагає.