Breakcore & Digital Hardcore ²

Уявіть рейв, у якому хтось вирвав запобіжник. Брейки, що мали б котитися, як у джанглі, розсипаються на друзки, бочка лупить із габберною люттю, а поверх усього цього кричать, шумлять і раптом вступає віолончель. Breakcore і digital hardcore схожі на аварію, але руйнування заради руйнування тут немає. Це музика людей, яким танцпол став затісним для того, що вони відчували.

Вона з’явилася, коли електроніка 90-х уже навчилася добре продаватися: суперклуби, збірки на кожній заправці, діджеї з гонорарами рок-зірок. У Берліні, Вінніпезі, англійському Стокпорті й у Нідерландах кілька людей вирішили, що швидкість і шум теж можуть сказати правду.

Музика для моментів, коли всередині забагато

Брейккор вмикають не для фону. Його ставлять, коли голова гуде від новин, злості, тривоги чи надлишку всього підряд і хочеться, щоб музика була ще гучнішою за цей гул. Вона не заспокоює і не обіцяє, що все буде добре. Вона просто визнає хаос і стає поруч, а після десяти хвилин такого шторму всередині стає дивно тихо. Багато хто вперше впізнає себе саме в цьому: виявляється, твоє внутрішнє перевантаження можна почути.

Під шумом тут часто захована ніжність і чорний гумор. Альбом Venetian Snares 2005 року називається угорською «Народжений під лихою зіркою», а один із найкрасивіших його треків — «Szamár Madár», тобто «дурний птах»: сумні струнні, на які навалюються істеричні ударні. Діджитал-хардкор говорить голосніше і прямо про політику: це лють проти фашизму, контролю й нудьги. Брейккор частіше говорить про особисте й абсурдне. Але обидва відмовляються бути приємними на замовлення, і в цій відмові й полягає їхня чесність.

Берлін після Стіни і комп’ютер у спальні

Коли 1989 року впала Берлінська стіна, місто захлинулося техно: порожні фабрики, свобода, нескінченні вечірки. Але Alec Empire, молодий берлінський музикант, бачив і інше. На сході Німеччини з’явилося багато неонацистів, і на вулицях було жорстоко; пізніше він згадував, як сам бився з бонхедами в Західному Берліні. 1992 року він разом із співачкою Hanin Elias та MC Carl Crack заснував Atari Teenage Riot, гурт, задуманий як атака на неонацистську субкультуру. У Німеччині їхні ранні записи на кшталт «Hetzjagd auf Nazis!» викликали скандал.

Коли угода гурту з британським Phonogram розвалилася, Empire пустив отримані гроші на власний лейбл Digital Hardcore Recordings, заснований 1994 року. Його назва й дала ім’я стилю. Про берлінців почув John Peel, легендарний ді-джей BBC Radio 1, що відкрив британцям половину важливої андеграундної музики, і запросив їх зіграти в Лондоні. Тим часом брейккор народжувався розпорошено, в кімнатах із дешевими комп’ютерами. У канадському Вінніпезі Aaron Funk під ім’ям Venetian Snares різав брейки у трекерних програмах. Англієць James Kirby під вивіскою V/VM знущався з поп-хітів, перекручуючи їх до невпізнанності. Притулком для багатьох таких людей став Planet Mu, лейбл Mike Paradinas, відомого як µ-Ziq.

Проти солодкого рейву і серйозного IDM

Від рейву стиль узяв енергію, від техстепу похмурість і бас, від IDM любов до складних ритмів. А тоді зрадив усіх трьох. Рейв на той час став індустрією, що продає безтурботність, техстеп поступово ставав стерильним, а IDM дедалі більше скидався на музику для крісла й навушників. Брейккор і діджитал-хардкор повернули в електроніку панківську етику: роби сам, видавай сам, не питай дозволу. Слава тут не цінувалася. Артисти ховалися за десятками псевдонімів, давали платівкам абсурдні назви й видавали їх крихітними тиражами. Для слухачів це був клуб тих, хто не вписувався ні в рок, ні в клубну культуру.

Як звучить перевантаження

Основа — брейкбіт, найчастіше славетний Amen break, шматок ударних із пісні «Amen, Brother» соул-гурту The Winstons 1969 року. Його ріжуть на крихітні фрагменти й переставляють так швидко, що ритм ніби спотикається і падає сходами. Під ним гуде глибокий джангл-бас, зверху лупить перевантажена габбер-бочка, а щілини між ними заповнює нойз. У Atari Teenage Riot додаються панківські вигуки, гітари й кислотні синтезатори. Семпли беруть звідусіль: в одному «Szamár Madár» живуть Елгар, фанкова Lyn Collins і Чайковський. Venetian Snares до того ж любить розмір 7/4, тож тіло ніяк не може передбачити наступний удар. Звук тут прямо випливає зі ставлення: якщо світ перевантажений, то й музика буде перевантажена, і вдавати інше чесно не вийде.

Від угорських голубів до нойз-репу

Брейккор не породив великого «сина», зате розлетівся по чужих жанрах. Його лють чути в нойз-репі Death Grips, гурту із Сакраменто, який зібрали вокаліст MC Ride і барабанщик Zach Hill. Француз Igorrr (Gautier Serre) склеїв брейки з бароко й металом. Голландець Bong-Ra (Jason Köhnen) пішов у повільний дарк-джаз. А James Kirby з V/VM згодом став The Caretaker і записав пісні про розпад пам’яті з тріскучих старих бальних платівок, ніби шум нарешті вгамувався до шепоту. У 2020-х брейккор знову підхопили молоді продюсери в інтернеті. У Києві саксофоніст Andrii Barmali почав сольний проєкт після повномасштабного вторгнення і поєднав брейки з живим джазовим саксофоном.

З чого почати слухати

Почніть із «Rossz Csillag Alatt Született» Venetian Snares (2005). Це найдоступніший шлях у стиль: струнні й духові з класики тут зіткнулися з шаленими брейками, і з цього вийшла меланхолійна, майже кінематографічна платівка, яку критики назвали його найдовершенішою роботою. Потім поставте «The Future of War» Atari Teenage Riot (1997), щоб відчути діджитал-хардкор у первісній, політичній формі, з треками на кшталт «Destroy 2000 Years of Culture».

Щоб почути, як ця енергія переродилася в 2010-х, увімкніть «The Money Store» Death Grips (2012). А на завершення візьміть «autoportrack» Andrii Barmali: київський погляд на брейккор, де під ламаним ритмом дихає саксофон, а назва першого треку «я нормально» звучить так, як звучить у країні, що живе з війною.