Glitch ⁶

Майже всі пам'ятають цей звук: компакт-диск подряпався, і улюблена пісня раптом починає заїкатися. Дрібний сухий тріск, той самий шматочок звуку повторюється знову й знову, і музика ніби застрягла. Зазвичай у цю мить тиснуть «стоп» і лаються. Наприкінці 90-х кілька людей у Німеччині, Фінляндії та Японії вчинили інакше: вони прислухалися. Глітч з'явився тоді, коли помилку перестали викидати й почали брати в руки, як цінну знахідку.

Це музика, складена з того, що мало б лишатися непомітним: клацань, обірваних сигналів, тиші між даними. Вона звучить холодно лише першу хвилину. Потім крізь уламки проступає дивна ніжність, і стає ясно, що перед тобою не технічний брак, а справжня мова.

Краса, яка живе у збої

Глітч про те, що досконалість виявилася ілюзією. Цифрова епоха обіцяла чистий звук без шипіння платівки й без шуму плівки, ідеальний і вічний. Глітч відповідає, що машина теж ламається, теж спотикається, і саме в ці миті вона здається живою. Помилка нагадує, що між тобою й музикою завжди стоїть носій, програма, механізм, і що цей механізм має власний голос.

Тому глітч близький тим, хто втомився від глянцю й відполірованості. У ньому є спокій людини, яка прийняла свої тріщини: ось зламане, і з нього можна зібрати щось гарне. Його ставлять пізно ввечері, у навушниках, коли хочеться зосередитися й почути дрібниці, які зазвичай пролітають повз. Він вчить слухати мікроскопічно, і після нього навіть гудіння холодильника звучить по-іншому.

Від паризької студії до німецьких дисків

Перший крок до глітчу зробили ще 1948 року в Парижі. Інженер радіо Pierre Schaeffer, батько musique concrète, збирав музику з записаних звуків довкілля і помітив, що «замкнена» доріжка на платівці може стати ритмом. 1985 року японський художник Yasunao Tone, учасник руху Fluxus, заклеював компакт-диски скотчем і змушував програвачі збиватися просто на очах у публіки. Ідея висіла в повітрі, але чекала свого часу.

Час настав у 90-ті. Компакт-диск став головним носієм, а комп'ютери подешевшали настільки, що студію можна було тримати на письмовому столі. 1991 року в німецькому Darmstadt Markus Popp, Sebastian Oschatz і Frank Metzger заснували проєкт Oval. Вони дряпали диски ножами, розмальовували фарбою, заклеювали стрічкою, а потім збирали з цих стрибків петлі. Їхні платівки виходили на франкфуртському лейблі Mille Plateaux, який дістав назву від книжки філософів Deleuze і Guattari. На півночі фінський дует Pan Sonic, Mika Vainio та Ilpo Väisänen, мучив саморобні генератори синусоїд і дешеві педалі, а в Японії Ryoji Ikeda будував композиції з частот на межі чутності. Паралельно британські IDM-продюсери на кшталт Aphex Twin і Autechre дробили біти до невпізнанності, тож ґрунт був готовий.

Проти глянцю, слави й ідеального цифрового звуку

Глітч народився з недовіри до обіцянок технологій. Поки індустрія продавала бездоганний цифровий звук, ці люди показували його зворотний бік, і в цьому була тиха іронія. Здебільшого вони були самоуками, ближчими до галерей і саунд-інсталяцій, ніж до хіт-парадів. Зірковий статус їх майже не цікавив: обличчя на обкладинці замінювали сітки й графіки. Американський композитор Kim Cascone 2000 року дав руху ім'я у статті «The Aesthetics of Failure» («Естетика збою»). Він писав, що баги, аварії програм і цифрові спотворення стали для композиторів сировиною. Того ж року Mille Plateaux випустив збірку Clicks & Cuts, і в стилю з'явилася друга назва.

Клацання замість барабана, тиша замість мелодії

Звучання глітчу випливає з його філософії: якщо цінність ховається в дрібниці, то дрібниці виходять на передній план. Роль ударних тут грають короткі цифрові клацання, такі сухі й точні, ніби лопаються бульбашки даних. Замість басу чути глибокі синусоїдальні тони, а замість мелодії мерехтять пасажі, нарізані з чужих звуків. Дуже багато тиші, і вона працює як інструмент: кожен звук стоїть окремо. У Oval це туманні, майже акварельні петлі, у Pan Sonic мінімалістичний холод, схожий на гудіння трансформаторної будки, у Ryoji Ikeda математично чисті імпульси. Голос рідкісний, і коли з'являється, теж стає матеріалом для нарізки.

Від галерейного шуму до поп-хітів і хіп-хопу

Глітч швидко вийшов за межі вузького кола. Björk для альбому Vespertine (2001) запросила американський дует Matmos, який записував шелест паперу й тріск льоду, і з цих мікрозвуків вийшли ритми для її найінтимніших пісень. Radiohead і Thom Yorke почали ламати власне звучання, а David Sylvian працював з австрійським гітаристом Fennesz, який пропускав гітару крізь цифрові фільтри. Через роки Bon Iver на 22, A Million роздробив свій фолк на уламки. Сам стиль дав кілька паростків. Lowercase пішов углиб тиші, до майже нечутних звуків. Glitch hop і wonky поєднали заїкання з хіп-хоповим грувом, і тут з'явилися Prefuse 73 і Flying Lotus. Fidget house і complextro перенесли рвану нарізку на танцпол.

З чого почати слухати

Почніть з 94diskont (1995) від Oval. Центр альбому, двадцятичотирихвилинна «Do While», звучить як дощ по склу, записаний зламаним програвачем, і саме з неї зазвичай відраховують історію стилю. Потім спробуйте +/- (1996) Ryoji Ikeda: це глітч у найчистішому вигляді, де кожна частота вивірена, як у лабораторії. Далі Univrs (2011) від Alva Noto, псевдонім Carsten Nicolai, співзасновника лейблу Raster-Noton з колишнього Карл-Маркс-Штадта (тепер Chemnitz). У треку «Uni Acronym» французький поет Anne-James Chaton за алфавітом читає 208 трилітерних абревіатур, і з цього сухого переліку раптом виростає ритм.

Якщо хочеться побачити, як глітч зустрічається з емоцією, завершіть Endless Summer (2001) від Fennesz. Там літні гітарні мелодії ховаються під шаром цифрового шуму, наче спогад, який погано збережено. Після цих платівок ви інакше чутимете кожен збій, кожне заїкання й кожну паузу.