Chill-Out ¹³

Лондон, 1989 рік, ніч на понеділок. У клубі Heaven під залізничними арками біля Charing Cross натовп до знемоги танцює під ейсид-хаус. А нагорі, в окремій білій кімнаті, тихо. З колонок ледь чутно пливе Pink Floyd, під нього хтось підмішує пташок із платівки звукових ефектів BBC, а над усім цим іде повільний пульс, наче серце, яке нарешті перестало калатати. Саме тут з’явилося слово chill-out і музика, яку спершу називали ambient house.

Уперше танцювальна культура озирнулася на себе й запитала: а що буде після? Відповідь вийшла несподівано ніжною. Чилаут не вимагає рухатися і не прикидається шпалерами. Він просто кладе руку тобі на плече й показує на небо.

Музика для того, хто вже натанцювався

Чилаут про хвилину після. Тіло ще гуде, у вухах залишки бочки, за вікном сіріє, а поруч сидять люди, з якими ти щойно пережив щось спільне і вже не треба кричати, щоб тебе почули. Ця музика дозволяє зупинитися і не вважати це поразкою. У ній немає мети, кульмінації чи драми, є тільки простір, у якому можна побути.

Тому в ній так багато чужих голосів, неба, далеких доріг і дитинства. Найвідоміший трек жанру, Little Fluffy Clouds гурту The Orb, побудований на інтерв’ю співачки Rickie Lee Jones: вона мрійливо згадує небо Арізони, яке бачила в дитинстві. Чилаут ставлять, коли хочеться не забутися, а прийти до тями: на світанку, в потязі, в неділю зранку, у безсонну ніч. Люди впізнають у ньому себе, бо всім знайомий цей стан, коли все вже сталося і стало трохи легше.

Біла кімната над танцполом

Британія кінця 80-х — це країна Тетчер, закритих заводів і молоді, якій тісно у своєму місті. 1987 року кілька лондонських діджеїв, серед них Paul Oakenfold, повернулися з Ібіци з новим відчуттям вечірки. Уже 1988-го країною прокотилося «друге літо кохання»: ейсид-хаус, екстазі, нелегальні рейви на складах і в полях. Коли Oakenfold запустив у Heaven понеділкову вечірку Land of Oz, йому знадобилася окрема кімната, де люди могли б відійти від танцполу. Він прямо сказав, що там ніхто не має танцювати.

Кімнату віддали Alex Paterson. Він працював A&R-менеджером на EG, лейблі Brian Eno, і колись їздив роуді з постпанк-гуртом Killing Joke. Йому допомагали Jimmy Cauty, згодом половина The KLF, і Youth, басист тих самих Killing Joke. Вони ставили Eno, Pink Floyd, 10cc і старий даб, підмішували звукові ефекти й записи з космосу NASA. Батьки стилю звучали в цій кімнаті буквально. Від Eno прийшла ідея музики як середовища, в якому живеш. Від чиказького хаусу прийшов пульс, а від мрійливого діп-хаусу Larry Heard, як-от його Can You Feel It, — ніжність, яка ховалася всередині танцювальної музики від самого початку.

Проти поспіху, проти рамок

Чилаут виник як тиха відповідь на культуру, яка бігла все швидше. Танцпол вимагав темпу, індустрія вимагала хітів по три з половиною хвилини, а ці люди просто вимкнули газ. Від нью-ейджу їх рятувала іронія: The KLF, Bill Drummond і Jimmy Cauty, були головними пустунами британської музики й ставилися до копірайту як до гри. The Orb так само: 1992 року вони випустили сингл Blue Room майже на сорок хвилин і дійшли з ним до верхньої десятки чарту. На Top of the Pops учасники просто грали в шахи під власну музику. Ось і все ставлення до слави: прийти на головне телешоу країни й показати, що поспішати нема куди.

Хаус, з якого вийняли поспіх

Звучання чилауту є прямим наслідком цієї філософії. Бочку або прибирають зовсім, або залишають як далекий, сповільнений пульс. Знизу йде глибокий дабовий бас, зверху розтягнуті синтезаторні пади, а між ними колаж зі звуків світу: радіоефір, птахи, потяги, уривки розмов. Головний інструмент тут не синтезатор, а семплер: музику складають, як альбом вирізок. У Little Fluffy Clouds голос Rickie Lee Jones, застуджений і через це дивно гугнявий, лежить на гітарному візерунку з Electric Counterpoint композитора-мінімаліста Steve Reich у виконанні Pat Metheny. Альбом Chill Out гурту The KLF — це одна безперервна нічна подорож узбережжям Мексиканської затоки від Техасу до Луїзіани. Drummond визнавав, що ніколи там не був і прокладав маршрут по мапі. Там є педальна слайд-гітара, Elvis по радіо, тувинський горловий спів і вівці. Вівці взагалі стали неофіційним талісманом жанру.

Від білої кімнати до Бристоля, Відня й Warp

Чилаут довів, що електронна музика може жити вдома, а не тільки в клубі. Цю думку підхопив шеффілдський лейбл Warp: 1992 року він випустив збірку Artificial Intelligence, «електронну музику для слухання», з якої виросли IDM та ембієнт-техно, а ембієнтні записи Aphex Twin стали їхньою святинею. У Бристолі повільний біт зустрівся з хіп-хопом і соулом, і з’явився трип-хоп. У Нью-Йорку середини 90-х DJ Spooky та його коло зробили з цього ілбієнт, темніший і міський. Коли 1994 року британський закон про кримінальне правосуддя вдарив по рейвах, ця музика вже мала куди піти. Далі вона розійшлася по світу: віденські Kruder & Dorfmeister і Tosca, паризькі Air, лондонські Morcheeba, а згодом Bonobo. Усі вони тримаються того самого правила: не поспішай.

З чого почати слухати

Почни з The Orb's Adventures Beyond the Ultraworld (1991) гурту The Orb. Це подвійна подорож, де Little Fluffy Clouds тільки вхідні двері, а далі на тебе чекають даб, космос і години м’якого пульсу. Потім постав Chill Out (1990) гурту The KLF і не перемикай: це радіо, яке ловить сни цілого континенту. Щоб почути, як ця музика звучала в Манчестері, візьми 90 (1989) гурту 808 State, де є Pacific State із саксофоном і пташиним співом.

Якщо захочеться глибше й дивніше, на тебе чекає Lifeforms (1994) гурту The Future Sound of London, дуету Garry Cobain і Brian Dougans. Це вже не кімната відпочинку, а цілий ліс зі звуків, у якому легко заблукати. А коли захочеться продовження, від нього рукою подати до Kruder & Dorfmeister і Air.