Liquid & Jazzstep ²

Лондон, 1994 рік. Джангл гримить із піратських радіостанцій, брейки нарізані так дрібно й швидко, що танцпол більше схожий на бійку, а над басом, важким і темним, як бетон у підвалі, звучить рагга-речитатив. А в понеділок увечері в маленькому клубі біля Charing Cross Road хтось ставить платівку з тим самим швидким ритмом, тільки тепер він шелестить, як дощ за вікном, а над ним пливуть струнні й електропіано. Люди не стрибають. Вони погойдуються із заплющеними очима.

Так з’явилася гілка, яку називали intelligent, atmospheric, а згодом jazzstep. Вона довела просту й зухвалу річ: музика на такій швидкості може бути ніжною. Не повільнішою, а саме ніжною.

Швидкість, яка заспокоює

У цій музиці тіло біжить, а голова пливе. Барабани мчать удвічі швидше за серце, а клавішні й піди тягнуться довго й повільно, наче світанок над містом. Це почуття знайоме кожному, хто їхав нічним автобусом після вечірки: втома, легкість і тиха надія, що завтра буде краще. LTJ Bukem, головний мрійник стилю, давав трекам назви на кшталт «Horizons» та «Atlantis», і це не випадково: тут постійно йдеться про простір, обрій, глибину.

Ця музика каже слухачеві, що можна бути в натовпі й водночас залишатися в собі. Її вмикають у навушниках дорогою додому, за роботою вночі, коли треба зібрати думки. Себе в ній впізнали ті, хто любив рейв, але втомився від його агресії, і ті, хто виріс на батьківських платівках з джазом і соулом та раптом почув, що вони можуть звучати як майбутнє.

Клуб на кілька сотень людей і місто, яке квапилося

Британія початку 90-х виходила з рецесії. Рейв-культура жила на піратському радіо й нелегальних вечірках, хардкор-брейкбіт ставав дедалі темнішим і перетворювався на джангл. Закон про кримінальне правосуддя 1994 року (Criminal Justice and Public Order Act) взявся за рейви під відкритим небом, і музика перебралася до клубів. У жовтні 1994-го в Mars Bar у Вест-Енді відкрився вечір Speed. Ставили Bukem і Fabio, один із батьків сцени, який разом із Grooverider вів легендарні ночі Rage у клубі Heaven. Мікрофон тримав MC Conrad. Клуб вміщував лише кілька сотень людей, але для мелодійного драм-н-бейсу він став справжньою лабораторією.

LTJ Bukem — це Danny Williamson із передмістя Watford. Він виріс на соулі й джаз-фанку, а у своєму лейблі Good Looking Records збирав продюсерів, яких теж тягнуло до мелодії й простору. Неподалік, у Metalheadz, лейблі колишнього графіті-художника Goldie, теж випускали музику, яка стирала межу між клубом і кімнатою для слухання. А в Бристолі, місті Massive Attack і трип-хопу, син ямайських іммігрантів Roni Size разом із друзями заснував лейбл Full Cycle.

Проти темряви, але не проти джанглу

Цей стиль не тікав від джанглу. Він повертався до його світлого раннього кореня, до тих брейків, під якими колись плакали й обіймалися на рейвах, і прибирав звідти погрозу. Набридли мачизм, нескінченна темрява й образ «шуму для хуліганів», який джанглу приклеїла преса. Саме слово intelligent одразу викликало суперечки, бо з нього виходило, що решта сцени нібито не розумна. Тож самі музиканти частіше говорили просто про атмосферу й глибину. Батьки стилю звучать у ньому як живі голоси: брейки джанглу, джаз і фьюжн із колекцій лондонських соул-боїв, теплі піди детройтського техно та ембієнту. Omni Trio — це Rob Haigh, який прийшов з експериментальної фортепіанної музики. Його «Renegade Snares» на лейблі Moving Shadow показав, що джангл може звучати меланхолійно, як етюд.

Оксамитові піди, Rhodes і брейк, що перестав кричати

Звук тут — прямий наслідок такого ставлення. Барабани відступають на крок назад у міксі, стають м’якими й рівними. Глибокий бас лежить під ногами, як теплий килим, а згори звучать розмиті синтезаторні піди, акорди електропіано, жіночі голоси й фрагменти промов. У «Horizons» Bukem вплів голос Maya Angelou з інавгурації Білла Клінтона. Переломним став «Pulp Fiction» Alex Reece 1995 року. Вперше його поставив Fabio на Speed, а Goldie вмовив автора віддати трек на Metalheadz. Замість поламаного брейку Amen там простий two-step, два удари бочки й малий барабан, а ще густий бас Reese і труба із семплу Coolio. Так джазстеп отримав свій хребет. Roni Size пішов ще далі: у «Brown Paper Bag» грає справжній контрабас Si John, а на концертах Reprazent за ударними сидів живий барабанщик Clive Deamer.

Від Mercury Prize до liquid funk

1997 року альбом Roni Size і Reprazent «New Forms», виданий на Talkin’ Loud (лейблі ді-джея Gilles Peterson, головного провідника джаз-денс-сцени), отримав Mercury Prize. Він випередив Radiohead і The Prodigy. Драм-н-бейс раптом заговорили як про музику для альбомів, а не тільки для клубних дабплейтів. Two-step із «Pulp Fiction» за кілька років став стандартом для всього жанру, навіть для його найтемніших гілок. Вечір Speed згодом переродився у Swerve, де Fabio розвивав ще світліший і соулфульніший звук. Назву йому дала його ж збірка 2000 року «Liquid Funk», і так виріс наступний стиль. А віденський дует Kruder & Dorfmeister, майстри даунтемпо, переробив «Heroes» Reprazent на свій лад, і ця музика перейшла з танцполу в повільні лаунж-вечори.

З чого почати: платівки для нічної дороги

Почни з «Timeless» Goldie 1995 року. Це подвійний альбом, що відкривається двадцятихвилинною сюїтою, а в «Inner City Life» голос Diane Charlemagne ширяє над містом. Після нього варто послухати збірку «Logical Progression» 1996 року: її уклав Bukem, і це фактично маніфест Good Looking. Тут найкраще чути, як джангл перетворюється на ембієнт, що біжить.

Далі «New Forms» Roni Size і Reprazent, де контрабас, живі барабани й бристольська прохолода звучать як джаз-клуб із майбутнього. Наостанок «So Far» Alex Reece 1996 року. Самого «Pulp Fiction» на ньому немає, бо трек лишився за Metalheadz, але є його нова версія «Pulp Friction» і та сама сонячна легкість. А коли закінчиться остання сторона, постав «The K&D Sessions» Kruder & Dorfmeister, щоб почути, як «Heroes» звучить у віденському сповільненні.