Psychedelic Rock ¹¹⁷

Уявіть 1966 рік. Пісня більше не мусить тривати дві з половиною хвилини й чесно закінчуватися приспівом. Вона може тягнутися чверть години, розчинятися у фідбеку, звучати задом наперед і пахнути індійськими пахощами. Психоделічний рок — це момент, коли рок-музика вперше запитала не «як сподобатися дівчині на танцях», а «що таке свідомість і чи можна відчинити її ширше».

Лише за кілька років гурти з танцмайданчиків стали дослідниками, студія стала інструментом, а концерт став спільною мандрівкою сцени й залу. З цих дверей потім вийшло майже все: хард-рок, прогресив, фанк і сучасне інді.

Музика про те, що світ більший, ніж здається

Душа психоделії — це подив. Ця музика каже слухачеві, що звична реальність — лише одна з версій і за буденністю, роботою та новинами ховається щось іще. Звідси її теми: сни, дитячі казки й «Аліса в Країні чудес», космос, східна філософія, розчинення власного «я» в чомусь більшому. Текст «Tomorrow Never Knows» Джон Леннон переклав з «Психоделічного досвіду» Тімоті Лірі, а та книжка була переосмисленням тибетської «Книги мертвих». Тобто пісня не про кайф, а про те, як відпустити его.

Але психоделія вміє бути й тривожною. У «Somebody to Love» Jefferson Airplane співачка Грейс Слік питає, що робити, коли правда виявилася брехнею, і відповідає: тобі потрібна любов. Ці платівки ставлять уночі, в навушниках, у дорозі, у довгу неділю, коли хочеться випасти з графіка. Люди впізнають себе в бажанні хоч раз подивитися на власне життя збоку й побачити його в інших кольорах.

Сан-Франциско, Лондон і дешеві вікторіанські будинки

Середина 60-х — це післявоєнний достаток у США й Британії. Покоління бейбі-бумерів сидить у коледжах, має вільний час і гроші на платівки, а над головою висять В'єтнам, призов і боротьба за громадянські права. У Сан-Франциско район Гейт-Ешбері з дешевим житлом став прихистком для студентів, поетів і музикантів. ЛСД у Каліфорнії був легальним до жовтня 1966-го. Письменник Кен Кізі, автор «Пролітаючи над гніздом зозулі», влаштовував Acid Tests — вечірки, де хаус-бендом грали Grateful Dead. Промоутер Білл Ґрем відкрив зал Fillmore, і там Jefferson Airplane та Grateful Dead виступали на тлі світлових шоу, що розтікалися стінами.

У Лондоні центром став клуб UFO, а його героями — Pink Floyd на чолі з Сідом Барреттом. The Beatles тим часом перетворили студію Abbey Road на лабораторію й записали Revolver, а згодом Sgt. Pepper. У Техасі 13th Floor Elevators одними з перших винесли слово «psychedelic» у назву альбому. Влітку 1967-го настало «Літо кохання», а на фестивалі в Монтереї Джимі Гендрікс підпалив свою гітару.

Проти тримісячного хіта й сірого костюма

Психоделія виросла з музики, якій стало тісно. Британське вторгнення дало мелодії, гаражні гурти — бруд і фуз, блюз-рок — смак до довгих соло. Проте формат хіт-параду вимагав трьох хвилин, однакових костюмів і нового синглу щосезону. Тепер альбом став цілісним твором, а концерт — імпровізацією, яка щовечора звучала інакше. Під цим лежав протест проти споживчої Америки 50-х, корпоративної кар'єри та війни. Grateful Dead грали безкоштовні концерти в парку Golden Gate і згодом дозволили фанам записувати свої виступи. Щоправда, індустрія дуже швидко навчилася продавати «силу квітів» на вітринах.

Фуз, ситар і стрічка задом наперед

Звучання психоделії — це спроба передати змінений стан звуком. Фуз-гітара гуде, як перевантажений двигун. Гендрікс перетворив фідбек на ноту, яку можна тримати й гнути. Джордж Гаррісон учився в Раві Шанкара, і завдяки цьому ситар приніс у рок раги: бурдон, що гуде без кінця, і мелодію, яка кружляє над ним, замість звичної зміни акордів. The Byrds в «Eight Miles High» запозичили гітарні фрази в Джона Колтрейна. Hammond, пропущений крізь обертовий динамік Leslie, дає теплий, мерехтливий звук. У The Doors Рей Манзарек грав на холодному, гіпнотичному Vox Continental. Студія теж стала інструментом: стрічкові петлі, реверс, фейзинг, а голос Леннона пропустили через той самий Leslie, щоб він звучав як молитва з вершини гори.

Від підпаленої гітари до Тame Impala

Утопія скінчилася до кінця десятиліття: Гейт-Ешбері занепав, а грудневий концерт в Альтамонті 1969-го закінчився вбивством. Однак ідеї розлетілися. Важкі рифи Cream і Гендрікса підхопив хард-рок. Pink Floyd і King Crimson розвинули довгі форми у прогресив. Марк Болан починав у хіпівському дуеті Tyrannosaurus Rex і потім вигадав глем. Sly Stone і Funkadelic схрестили психоделію з ґрувом, і так народився фанк. Майлз Девіс, слухаючи Гендрікса, записав Bitches Brew і відчинив двері в ф'южн. Наприкінці 80-х My Bloody Valentine перетворили гітарний туман на шугейз. Сьогодні цю історію продовжують японці Kikagaku Moyo, австралійці King Gizzard And The Lizard Wizard, каліфорнієць Ty Segall, шведи Goat у масках і техаські Khruangbin, які слухають тайський фанк 70-х.

З чого почати слухати

Почніть із The Dark Side of the Moon. Pink Floyd записали його вже без Барретта, але це психоделія, яка подорослішала: замість казок тут час, гроші, страх і божевілля, а зниклий друг незримо присутній на кожній стороні. Після нього поверніться в 1966-й, до Revolver The Beatles, і послухайте, як за півгодини з поп-гурту народжується лабораторія.

Далі візьміть Are You Experienced. Гендрікса, нікому не відомого американця, привіз до Лондона колишній басист The Animals Час Чендлер, і цей дебют досі звучить, як блискавка, що влучила в підсилювач. А щоб відчути Сан-Франциско, поставте Surrealistic Pillow Jefferson Airplane: на ньому є і «Somebody to Love», і «White Rabbit». Коли захочеться почути, як це звучить сьогодні, увімкніть Lonerism Tame Impala — Кевін Паркер із Перта записав його майже сам.