Merseybeat & British Invasion ⁶

Ліверпуль, 1962 рік. Підвал колишнього складу на Мetthew Street, стіни мокрі від поту. В обідню перерву клерки й портові робітники стоять тут плечем до плеча, а на крихітній сцені четверо хлопців у шкіряних куртках грають Chuck Berry так, ніби від цього залежить їхнє життя. Минає трохи більше року, і ці самі хлопці стоять у нью-йоркській телестудії. Америка, яка вигадала рок-н-рол, дивиться, як їй його повертають: швидшим, веселішим і з усмішкою.

Мерсібіт — це історія про те, як провінційне портове місто раптом стало центром музичного світу. Слідом за ним через океан рушила ціла хвиля британських гуртів. Американці назвали це вторгненням, хоча насправді Британія просто повертала борг, і з чималими відсотками.

Узяти за руку і крикнути «yeah»: про що співає біт

У перших піснях біту найсміливіше бажання — узяти дівчину за руку. Звучить наївно, але щирість тут важить більше за складність. Ці пісні про перше кохання, про стан, коли тобі сімнадцять і все ще попереду, про радість, яку неможливо втримати в собі. Їх співали діти робітничих кварталів, які виросли серед повоєнних руїн і продуктових карток. І раптом виявилося, що їхній настрій, їхній акцент і їхнє «yeah, yeah, yeah» потрібні всьому світові.

Друга половина душі біту — це банда. У гурті немає одного ідола з акомпанементом за спиною: це друзі, які співають разом, підхоплюють одне одного і разом жартують на пресконференціях. Згодом у біті з’явилася й темніша сторона. The Animals співали про злидні та безвихідь, The Kinks — про роздратування і бажання вирватися. Біт ставлять, коли хочеться згадати, що таке бути молодим і вірити, що все вдасться, або коли треба розбудити кімнату, повну людей.

Порт, руїни і чужі платівки: чому саме Ліверпуль

Після війни Ліверпуль був сірим, пошматованим бомбардуваннями містом із доками, що поступово занепадали. Зате це був порт, звідки ходили лайнери до Нью-Йорка. Місцеві легенди розповідають про моряків, яких тут прозвали «Cunard Yanks»: вони нібито привозили додому американські джинси й платівки з ритм-енд-блюзом і кантрі, яких не було в британських крамницях. А в середині 50-х країну накрила мода на скіфл. Лонні Донеган (Lonnie Donegan), співак, який зробив хіт із народної пісні «Rock Island Line», показав підліткам, що гурт можна зібрати з дешевої гітари, пральної дошки й контрабаса з ящика від чаю. Так у 1957 році Джон Леннон заснував свій скіфл-гурт The Quarrymen, з якого згодом виросли The Beatles.

Гуртів у місті з’явилися сотні, а гартувалися вони в Гамбурзі. У клубах на Репербані місцеві гурти, зокрема й The Beatles, грали ночами по кілька годин поспіль, і за цей час з аматорів ставали жорсткою, зіграною концертною машиною. У 1961 році Білл Гаррі (Bill Harry), приятель Леннона з художнього коледжу, почав видавати газету Mersey Beat, яка й дала сцені назву: Mersey — це річка, на якій стоїть Ліверпуль. Наступного року менеджером The Beatles став Браян Епстайн (Brian Epstein), який завідував музичним відділом родинної крамниці NEMS. Він привів гурт до Джорджа Мартіна (George Martin), продюсера лейблу Parlophone, на той час відомого здебільшого записами комедійних платівок.

Проти напомаджених копій Елвіса

Британська поп-музика кінця 50-х була фабрикою. Імпресаріо на кшталт Ларрі Парнса (Larry Parnes) підшукували симпатичних юнаків, давали їм сценічні імена на зразок Billy Fury чи Marty Wilde і перетворювали на місцеві копії Елвіса. Пісні для них писали професійні автори, а грали студійні музиканти. Біт-гурти зламали цю схему: вони самі грали на своїх інструментах, приходили зі своїм репертуаром, а The Beatles почали ще й самі писати пісні, що тоді було майже зухвалістю. Вони не приховували північного акценту й не вдавали з себе американців. Слава їм була потрібна, але на власних умовах і з іронією до всієї цієї метушні.

Дві гітари, бас, барабани і три голоси

Звучання біту виросло з того, як гурти жили. Склад з двох гітар, баса й барабанів став стандартом надовго. Важкий бекбіт гурти принесли з гамбурзьких ночей, коли треба було перекричати п’яний зал. Багатоголосся взяли в The Everly Brothers і американських дівочих гуртів, а соул — у Motown: на альбомі With the Beatles гурт переспівує «Money» та «Please Mr. Postman». Пісні короткі, близько двох хвилин, з вибуховим приспівом, плесканням у долоні й фальцетним «у-у-у», від якого верещали зали. Дебютну платівку Please Please Me записали фактично за один день, 11 лютого 1963 року, майже наживо, і цей запал на ній досі чути. The Searchers додали дзвінкі, прозорі гітари. В Алана Прайса (Alan Price) з The Animals гриміла органна партія, а Ерік Бердон (Eric Burdon) співав так, наче виріс на Міссісіпі, а не в Ньюкаслі. Дейв Девіс (Dave Davies) з The Kinks порізав динамік підсилювача лезом, і з цього брудного тріску вийшов риф «You Really Got Me».

Після вторгнення: від дзвону дванадцятиструнки до перевантаження

9 лютого 1964 року The Beatles виступили в The Ed Sullivan Show, і їх, за оцінками, побачили близько 73 мільйонів американців. Після цього до американських чартів рушили The Rolling Stones, The Animals, The Kinks, The Who та десятки інших. Біт не просто змінив чарти, з нього виросли нові напрями. Роджер Макгуїнн (Roger McGuinn) з The Byrds почув дванадцятиструнний Rickenbacker Джорджа Гаррісона у фільмі «A Hard Day's Night», схрестив цей дзвін із піснями Боба Ділана, і так з’явився фолк-рок. Ті самі The Beatles на Revolver звернули до психоделії. Брудні рифи The Kinks і The Who проклали шлях хард-року. А в 70-х гурти на кшталт Big Star і Raspberries повернулися до бітових мелодій і гармоній, і цю музику назвали пауер-попом. У гаражах Америки тим часом тисячі підлітків збирали власні гурти, бо побачили, що так можна.

З чого почати слухати

Почніть із Please Please Me (1963) — це майже концерт у Cavern, записаний на плівку. Далі послухайте With the Beatles (1963), де видно, як гурт переплавляв Motown і дівочі гурти на свій лад. Meet the Searchers (1963) покаже інший бік Ліверпуля, з м’якшими гармоніями й дзвінкими гітарами, а там є «Sweets for My Sweet». Дебют Kinks (1964) з «You Really Got Me» — це той момент, коли біт уперше гарчить. А якщо після цього захочеться темряви, поставте сингл The Animals «The House of the Rising Sun» і дослухайте органне соло до кінця.