Hard Bop ¹¹

У середині 1950-х джаз ризикував стати музикою, яку більше поважають, ніж люблять. Бібоп довів, що джазмен може бути віртуозом рівня концертного піаніста, а кул-джаз зробив його витонченим і стриманим. Тим часом молоді чорношкірі слухачі в Гарлемі, Детройті та Філадельфії вже танцювали під R&B. Хард-боп повернув джазу пульс, піт і недільну церкву, не відмовившись від складності. Це музика, у якій голова і тіло нарешті грають в одному гурті.

Поставте першу платівку Art Blakey & The Jazz Messengers, і за пів хвилини ви вже кивatимете головою. Ця музика не тримає слухача на відстані.

Блюз, якому дали вищу освіту

Хард-боп — про гідність людини, яка багато пережила і все одно встає в неділю, одягає найкращий костюм і йде співати. Тут водночас є втома і впевненість. Блюзові інтонації розповідають про важке, а ритм наполягає, що життя триває. Це не біль і не втеча від світу, а впевнений крок вулицею.

Цю музику ставлять увечері, коли хочеться бути дорослим, але не самотнім: з другом, з келихом, або просто прибираючи квартиру в гарному настрої. Музиканти в ній ведуть розмову: труба кидає фразу, саксофон відповідає, піаніно підтакує, як парафіянин із задніх лав. Люди впізнають себе саме в цьому: сказати своє, коли тебе чують, і почути у відповідь «так, брате». Навіть найдовше соло тут не звучить як монолог, бо за ним стоїть увесь гурт.

Нью-Йорк, Ньюарк і вітальня в Гакенсаку

Хард-боп виріс на східному узбережжі США, у містах, куди за десятиліття Великої міграції переїхали мільйони чорношкірих американців із Півдня. Вони привезли із собою госпел, блюз і звичку до гучної спільної музики. Молоді музиканти, які виросли в цих кварталах, засвоїли бібоп Charlie Parker і Dizzy Gillespie, але пам’ятали й мамину церкву. Барабанщик Art Blakey з Піттсбурга і піаніст Horace Silver з Коннектикуту в 1954–1955 роках зібрали The Jazz Messengers — гурт, який став і назвою, і програмою: вісники.

Голос цій музиці дав нью-йоркський лейбл Blue Note, який заснували німецькі емігранти Alfred Lion і Francis Wolff. Записував їх звукоінженер Rudy Van Gelder — спершу просто у вітальні батьківського будинку в Гакенсаку, штат Нью-Джерсі. Тоді ж прийшла 12-дюймова довгограюча платівка, на якій соло могло тривати стільки, скільки музиканту було що сказати. Того ж 1954-го Miles Davis записав для лейблу Prestige «Walkin'». Цей неквапливий блюз багато хто вважає точкою відліку хард-бопу.

Проти білих рукавичок

Кул-джаз Західного узбережжя з Chet Baker і Gerry Mulligan звучав м’яко, як каліфорнійське сонце крізь жалюзі, і добре продавався. Для нью-йоркських музикантів у ньому бракувало коріння, бруду і ризику. Хард-боп став відповіддю: ми не будемо ввічливо грати фоном, ми зіграємо звідки ми. Чимало музикантів говорили й про ширше. Blakey прийняв іслам і ім’я Abdullah Ibn Buhaina, а Sonny Rollins 1958 року записав «Freedom Suite», ще до розквіту руху за громадянські права. Водночас ця сцена жила поруч із героїном і ранніми смертями: трубач Clifford Brown, який принципово не вживав наркотиків, загинув в автокатастрофі у 25 років. Через це гарячість цієї музики сприймається як щось вибороне.

Барабани, що штовхають у спину

Класичний склад — труба, тенор-саксофон, фортепіано, контрабас і ударні. Духові часто грають тему в унісон, ніби вдвох виголошують гасло, а потім розходяться в соло. Барабани Blakey не відбивають ритм, а наступають: його фірмовий прес-рол на малому барабані наростає, як хвиля, і виносить солістів на наступний квадрат. Фортепіано Horace Silver звучить коротко, з грувом, наче це госпел-хор, розкладений на акорди. Звідси й прийом «питання — відповідь» із церковної служби: у «Moanin'» гурт відповідає піаніно, як парафіяни проповідникові. Темпи помірніші, ніж у бібопі, а мелодії такі, що їх можна наспівати.

Від однієї школи — у три боки

The Jazz Messengers на три десятиліття стали джазовою академією. Крізь гурт пройшли Lee Morgan, Wayne Shorter, Freddie Hubbard, а згодом і юний Wynton Marsalis. Сам хард-боп розійшовся в різні боки. Його груву ще більше додав соул-джаз з органом Хаммонда і хітом Cannonball Adderley «Mercy, Mercy, Mercy». Свободи — фрі-джаз: John Coltrane, який загартувався в квінтеті Miles Davis, пішов від блюзу до космосу. А через тридцять років британські продюсери драм-н-бейсу почали вплітати у свої треки ті самі синкопи й акорди. Так з’явився джазстеп. Хіп-хоп семплував Blue Note без кінця, рифи Silver перекочували навіть у Steely Dan, а The Seatbelts зі саундтреком до аніме «Cowboy Bebop» показали цю енергію поколінню, яке ніколи не чуло слова «бібоп».

Перші чотири платівки

Почніть із «Moanin'» гурту Art Blakey & The Jazz Messengers (1958). Заголовна тема піаніста Bobby Timmons — найкоротший шлях від церкви до клубу, а 19-річний Lee Morgan грає так, ніби йому нема чого втрачати. Далі — «Song for My Father» Horace Silver (1965). На обкладинці фото його батька, уродженця острова Маю в Кабо-Верде, а заголовна мелодія поєднує бразильський ритм і старі кабовердійські наспіви, які батько грав удома.

Третьою візьміть «Blue Train» John Coltrane (1957), його єдиний сольний альбом на Blue Note. Тут Coltrane ще стоїть на землі, але вже видно, як далеко він піде. Закінчіть «The Sidewinder» Lee Morgan (1964): заголовний трек із пружним, майже танцювальним грувом показує, що хард-боп міг звучати із кожного автомата з платівками. Якщо захочеться ще, слухайте «Cookin'» квінтету Miles Davis, де Coltrane і Davis розмовляють як давні друзі.