Free Jazz ⁵

У травні 1959 року в Лос-Анджелесі чотири музиканти записали платівку з назвою, що звучала як виклик: The Shape of Jazz to Come, тобто «Форма джазу, що прийде». Альт-саксофоніст Ornette Coleman грав на пластиковому інструменті. Поруч були трубач Don Cherry з маленькою кишеньковою трубою, басист Charlie Haden і барабанщик Billy Higgins. У гурті не було фортепіано, тож ніхто не задавав акордів, яких треба триматися. Мелодії ламалися, плакали, сміялися й не поверталися туди, куди чекало вухо. Восени квартет виступав у нью-йоркському клубі Five Spot. Музиканти й критики приходили по кілька разів, бо не могли вирішити, геній перед ними чи шарлатан.

Фрі-джаз почався саме з цього питання. І він досі ставить його кожному, хто вперше опускає голку на таку платівку.

Крик, який нарешті дозволили

Фрі-джаз розповідає про людину, якій більше не треба вдавати. Він звучить так, як звучить горе, екстаз, молитва чи лють, поки їх ще не причесали до зручної пісні. Коли Albert Ayler, саксофоніст із Клівленда, грає просту, майже дитячу мелодію, схожу на марш чи церковний гімн, а потім розриває її на вібрато й хрип, це не хаос заради хаосу. Так звучить голос, якому довго не давали говорити. Він раптом говорить усе одразу.

Цю музику ставлять не для фону. Її ставлять, коли всередині забагато, коли звичайні слова й звичайні акорди здаються брехнею. Вона нічого не обіцяє і не втішає готовою розв'язкою: фіналу ніхто не знає наперед, навіть самі музиканти. Зате вона дає рідкісне відчуття присутності. Ти чуєш, як люди в студії слухають одне одного й вирішують, куди йти, просто зараз. Тому в ній упізнають себе ті, хто колись відчував, що правила життя написані не для них.

Америка кінця п'ятдесятих: свинг став костюмом

До кінця 1950-х бібоп, колись бунтарська музика Charlie Parker і Dizzy Gillespie, перетворився на систему з правилами, школами та еталонами. Хард-боп повернув джазу блюз і госпел, але грав за тією ж схемою: тема, квадрати акордів, соло по черзі, знову тема. Coleman виріс у техаському Форт-Ворті й починав у ритм-енд-блюзових оркестрах, де саксофон кричав і хрипів. Він вирішив, що мелодія може вести за собою гармонію, а не навпаки.

Він був не перший. Ще 1949 року піаніст Lennie Tristano записав колективні імпровізації без заданих акордів. Від середини 1950-х піаніст Cecil Taylor бив по клавішах, як по барабанах. Але тепер змінилася сама країна. Рух за громадянські права набирав силу, молоді чорні американці вимагали не терпимості, а гідності. Музика, яка відмовлялася від чужих рамок, звучала як частина тієї самої розмови. Поет Amiri Baraka (тоді LeRoi Jones) писав про неї як про «нову чорну музику», а не просто нову моду.

Свобода дорожча за гроші

У грудні 1960 року Coleman зібрав два квартети одночасно, по одному в кожному стереоканалі, і записав майже сорок хвилин спільної імпровізації. Платівка вийшла під назвою Free Jazz, а в обкладинці була репродукція картини Jackson Pollock, американського художника, що розбризкував фарбу по полотну. Так стиль отримав ім'я. Свобода коштувала дорого: клуби не хотіли такої музики, великі лейбли теж. Тож музиканти будували власну інфраструктуру. Трубач Bill Dixon 1964 року влаштував у Нью-Йорку серію концертів «Жовтнева революція в джазі». Юрист Bernard Stollman заснував лейбл ESP-Disk, який видавав те, від чого відмовлялися інші. У Чикаго 1965 року піаніст Muhal Richard Abrams створив AACM, асоціацію, де музиканти самі організовували концерти й навчали молодших. Sun Ra, уродженець Алабами Herman Blount, який казав, що прибув із Сатурна, роками видавав свій оркестр Arkestra на власному лейблі El Saturn. Від індустрії тут хотіли тільки одного: щоб не заважала.

Як звучить відмова від правил

Найперше зникає постійний пульс. Барабанщик Sunny Murray, який грав з Ayler, не відбивав такти, а розливав звук тарілок хвилями, як дощ по даху. Бас перестає бути фундаментом і стає ще одним голосом. Саксофон виходить за межі свого «правильного» діапазону: пискотить у верхньому регістрі, гарчить, співає два звуки водночас. Разом це схоже на людський крик, і ніхто не вдає, що це випадково. Часто кілька музикантів імпровізують одночасно, як у ранньому новоорлеанському джазі, тільки без спільної гармонії. Фрі-джаз не прибирає мелодію. Мелодії тут бувають болісно гарні, як Lonely Woman Coleman. Він прибирає обов'язок до них повертатися.

Від «Ascension» до Варшави й космосу

Коли John Coltrane, найповажніший саксофоніст свого покоління, 1965 року записав колективну бурю Ascension і взяв у гурт молодого Pharoah Sanders, фрі перестав бути маргінесом. У Європі він став мовою власного звільнення. У Польщі трубач Tomasz Stańko пройшов школу Krzysztof Komeda, композитора фільмів Polański, а на початку 1970-х записав зі своїм квінтетом Music for K, один із перших великих альбомів європейського фрі. Miles Davis спершу скептично ставився до Coleman. Проте його квінтет середини 1960-х уже грав із дедалі вільнішою формою, а 1970 року Bitches Brew відкрив джаз-ф'южн. Уроки свободи засвоїв і рок: King Crimson на початку 1970-х запрошували британських фрі-імпровізаторів, а хаотичні духові в The National Anthem Radiohead, гурту Thom Yorke, звучать як пряме привітання тій епосі. Довгі статичні звучання фрі-імпровізацій перегукуються й з мінімалізмом, де музика теж відмовилася від драматургії «початок — кульмінація — кінець».

З чого почати слухати

Почніть із The Shape of Jazz to Come Ornette Coleman (1959). Це найлюдяніший вхід: тут ще є теми, яких можна триматися, а Lonely Woman запам'ятовується з першого разу. Далі Spiritual Unity Albert Ayler (1964): тріо, у якому з простих гімнових мелодій виростає справжній вибух. Після цього стане зрозуміло, що таке крик саксофона як молитва.

Коли захочеться не бурі, а трансу, поставте Karma Pharoah Sanders (1969). Її велика сюїта The Creator Has a Master Plan перетворює фрі на духовну подорож. І наостанок Space Is the Place Sun Ra та його Arkestra (1973). Там ритуальні наспіви, космічна філософія і найменш серйозне з усього, що зробив цей стиль: оркестр, який наполягає, що прийшов із Сатурна, звучить переконливіше за багатьох земних.