Soul Jazz ¹⁴

Уявіть бар у Ньюарку наприкінці п'ятдесятих. Дим, музичний автомат, а в кутку стоїть громіздкий дерев'яний орган, який цілком міг би стояти в церкві. Музикант за ним лівою рукою веде бас, правою розгойдує мелодію, а тенор-саксофоніст поруч грає так, ніби читає проповідь. Ніхто не слухає з напруженим обличчям: люди пританцьовують, щось вигукують у відповідь і замовляють ще по одній.

Це соул-джаз, момент, коли джаз повернувся на свою вулицю. Він не ламав гармонію і не вдавав із себе мистецтво для обраних. Його відкриття було в іншому: він нагадав, що джаз виріс із тіла, церкви й блюзу, і що радіти йому можна без жодних пояснень.

Субота ввечері, неділя вранці: про що соул-джаз

Соул-джаз — музика втіхи й гідності. У ній живе досвід людей, які цілий тиждень гнули спину на заводах північних міст, а у вихідні хотіли нарешті відчути себе вільними. Слово «soul» прийшло з церкви: так казали про почуття щире, не зігране на публіку. Слово «funky» колись було майже образою, а тут стало найвищою похвалою. Воно означало, що музика справжня, з потом і землею.

Ця музика не скаржиться на біду, вона з нею справляється. Блюзова нота тут звучить як посмішка крізь утому, а не як плач. Соул-джаз ставлять, коли хочеться розправити плечі: після важкого дня, на кухні з друзями, недільного ранку за кавою. Люди впізнають у ньому себе, бо він без слів говорить про знайоме кожному: тугу, віру, бажання рухатися і впертість не здаватися.

Північні міста, церковний орган і музичні автомати

Кінець 1950-х, США. Мільйони чорношкірих американців уже перебралися з Півдня до Нью-Йорка, Філадельфії, Детройта й Чикаго і привезли з собою госпел і блюз. У їхніх кварталах були свої бари, свої автомати з платівками і свої смаки. Саме тоді Ray Charles накладав світські тексти на госпелові мелодії, і одних це обурювало, а інших захоплювало.

У джазі тим часом панував хард-боп, нью-йоркська відповідь на стриманий, витончений cool jazz Західного узбережжя. Піаніст Horace Silver ще 1955-го записав із Jazz Messengers «The Preacher», тему, схожу на церковний гімн у джазовому вбранні. Головним домом нового звуку став Blue Note, нью-йоркський лейбл німецького емігранта Alfred Lion. Його звукорежисер Rudy Van Gelder записував сесії просто у вітальні батьківського будинку. 1956 року Lion підписав молодого органіста з Пенсильванії Jimmy Smith, і хаммонд-орган раптом став джазовим інструментом.

Повернути джаз тим, хто танцює

За два десятиліття бібоп перетворив джаз на музику для уважного слухання, а cool припав до смаку студентам. Тим часом чорна вулиця пішла слухати ритм-енд-блюз. Соул-джаз хотів її повернути, і рахунок тут був простий: органне тріо коштувало власникові бару дешевше за квінтет, бо органіст сам грав бас. Альтист із Флориди Cannonball Adderley, який грав у секстеті Miles Davis на «Kind of Blue», став голосом стилю. Зі сцени він по-дружньому розмовляв із публікою. Критики дорікали йому комерцією, а його «Mercy, Mercy, Mercy» без жодного слова піднялася до 11 місця поп-чарту. Запис нібито зроблено наживо в чиказькому клубі, а насправді в голлівудській студії Capitol, куди запросили гостей і відкрили безкоштовний бар.

Хаммонд, тенор і бас, що ходить по колу

Звук стилю виріс із його мети. Hammond B-3 із динаміком Leslie, у якому обертаються рупори, дихає і пливе: то шепоче, як фісгармонія, то кричить, як хор на піку служби. Тенор-саксофон звучить густо й хрипко, з виттям і гарчанням, позиченими з R&B. Гітара відповідає короткими блюзовими фразами, ніби парафіяни підхоплюють проповідь. Темпи неквапливі, ритм розгойдується, а басова фігура повторюється по колу. Сам Horace Silver побудував «Song for My Father» на такому остинато, і пізніше Steely Dan позичили його для «Rikki Don't Lose That Number». А електропіаніно Wurlitzer, на якому Joe Zawinul зіграв тему «Mercy, Mercy, Mercy», до того належало Ray Charles.

Від бугалу до семплів

У другій половині шістдесятих альтист Lou Donaldson записав «Alligator Bogaloo» з органістом Lonnie Smith і зовсім молодим гітаристом George Benson, і грув став відверто танцювальним. У сімдесятих прийшли електробас, Fender Rhodes і гітара з вау-ефектом: так з'явився джаз-фанк. Флейтистка з Далласа Bobbi Humphrey переїхала до Нью-Йорка за порадою Dizzy Gillespie і стала першою жінкою-інструменталісткою на Blue Note. 1972-го вона перетворила мотаунівську пісню про фальшивих друзів «Smiling Faces Sometimes» на шестихвилинний грув. У вісімдесятих лондонські діджеї відкопали старі платівки Blue Note, і так виріс acid jazz: Gilles Peterson і Eddie Piller заснували лейбл Acid Jazz, де дебютували Jamiroquai. Beastie Boys 1994 року збудували «Root Down» на органному грувові Jimmy Smith і подякували йому в тексті. Сьогодні тенор Kamasi Washington з хором і грувом показує, що ця лінія не обірвалася.

З чого почати слухати

Почніть із «Back at the Chicken Shack» Jimmy Smith: повільний блюз, тепле дихання органа і тенор Stanley Turrentine, що звучить як розмова пізно вночі. Потім поставте «Mercy, Mercy, Mercy! Live at 'The Club'» квінтету Cannonball Adderley, де чутно сміх і вигуки публіки, а музика ніби сама відповідає залу.

«Song for My Father» Horace Silver покаже ніжний бік стилю: тему він присвятив батькові, вихідцю з Кабо-Верде. А «Genius + Soul = Jazz» Ray Charles замкне коло: тут великий бігбенд в аранжуваннях Quincy Jones, а сам Рей сидить за хаммондом. Церква, бар і джаз-клуб нарешті збираються під одним дахом.