Synth-Pop & New Romantic ¹¹²

Лондон, 1980 рік. Заводи закриваються, у новинах безробіття і страйки, усе навколо сіре. А в маленькому винному барі в Ковент-Гардені хлопці й дівчата з нафарбованими очима, вбрані як пірати, денді й черниці, танцюють під Kraftwerk. Минуло всього два роки, і ці люди очолили хіт-паради. Пісня, зіграна на синтезаторах і драм-машині, стала в Британії різдвяним номером один. Синті-поп показав, що машина, яку всі вважали холодною, вміє співати про самотність і бажання так само проникливо, як гітара, а часом і проникливіше.

Нові романтики дали цій музиці обличчя: костюм, макіяж, театр. Синті-поп дав їм звук. Разом вони створили вісімдесяті, які ми впізнаємо з першого акорду.

Танцювати, коли болить

Під блискучою поверхнею синті-попу майже завжди ховається смуток. Ці пісні про самотність у великому місті, про кохання, що не склалося, про бажання, яке соромно вимовити вголос. Синтезатор звучить рівно й відсторонено, а голос над ним тремтить. З цього контрасту і з'являється головне почуття стилю: ти танцюєш саме тоді, коли тобі погано. Phil Oakey, вокаліст шеффілдського гурту The Human League, співає «Don't You Want Me» від імені покинутого, а не переможця. Marc Almond із дуету Soft Cell перетворив старий соул-хіт «Tainted Love» на зізнання в отруйній залежності.

Друга половина душі стилю — право бути іншим. Яскравий костюм допомагав вибратися з сірих буднів. Андрогінність була викликом, а не жартом. Квір-голоси, як-от Almond, Neil Tennant із Pet Shop Boys чи Jimmy Somerville із Bronski Beat, уперше зазвучали з мейнстримного радіо без масок. Цю музику вмикають уночі, у навушниках у нічному автобусі, коли хочеться відчути себе героєм фільму про власне життя. Тут дозволено сумувати й водночас бути гарним.

Сіра Британія і клуб, куди не пустили Міка Джаггера

Кінець сімдесятих у Британії — криза, уряд Маргарет Тетчер, занепад промислових міст на півночі, як-от сталеливарного Шеффілда. Панк переконав усіх, що грати може кожен, але вже за кілька років сам перетворився на формулу. Тим часом синтезатори подешевшали, і підлітки з Шеффілда, Лідса, Бірмінгема й Бейзілдона, міста-супутника Лондона, почали складати пісні вдома, без гітарної школи. З Бейзілдона вийшли Depeche Mode. Їх підписав Daniel Miller, засновник незалежного лейблу Mute Records і сам ентузіаст електроніки.

У Лондоні все крутилося навколо клубу Blitz. Із 1979 року там щовівторка вечірки вели двоє. Steve Strange стояв на дверях і пускав лише тих, хто вбрався сміливо. Rusty Egan був за пультом і ставив Kraftwerk, Moroder та електронне диско. Боротися з дрес-кодом було марно: Strange якось не пустив навіть Міка Джаггера. У гардеробі працював Boy George, майбутній співак Culture Club. Свої перші концерти тут грали Spandau Ballet. А Strange і Egan створили гурт Visage, і їхня «Fade to Grey» стала гімном клубу. У 1980 році David Bowie набрав саме тут статистів для кліпу «Ashes to Ashes», і так рух вийшов із підвалу на телеекрани.

Гламур замість поту

Синті-поп повстав проти рок-канону: довгих соло, джинсів і культу «справжності», яку міряли кількістю поту на сцені. Панк відповідав на сірість люттю, нові романтики — красою і штучністю, яких ніхто не соромився. Дорогу проклали Kraftwerk із Дюссельдорфа, які зробили з людей-роботів поп-ідею. Далі берлінські альбоми Bowie, Roxy Music і Brian Eno, «I Feel Love» Donna Summer, спродюсована Giorgio Moroder, і Gary Numan, що в 1979 році вивів синтезаторну «Are 'Friends' Electric?» на перше місце. Нове покоління не грало в андеграунд: хіт-парад воно вважало сценою для мистецтва. Стара гвардія не здавалася. У травні 1982 року лондонська філія Спілки музикантів проголосувала за повну заборону синтезаторів, і музична преса підняла її на сміх.

Пісня, зібрана з електрики

Гітарний риф замінила синтезаторна мелодія, яку можна наспівати після першого прослуховування. Під нею рівно пульсує секвенсорний бас, а драм-машина відбиває ритм, якому байдуже, втомився ти чи ні. Голоси часто прохолодні й низькі, наче співак тримає дистанцію, але саме тому кожен зрив звучить як визнання. Продюсер Martin Rushent зібрав альбом Dare для The Human League майже без «живих» інструментів. Depeche Mode з появою семплерів почали записувати звуки металу й побутового шуму і робити з них ритм. Duran Duran з Бірмінгема лишили гітару й фанковий бас, зате першими зрозуміли, що відкриває MTV, телеканал, запущений у 1981 році. Їхні кліпи стали невід'ємною частиною пісень.

Від підвалу Blitz до стадіонів і нової хвилі

Синті-поп відкрив електроніці двері в поп, і зачинити їх уже ніхто не зміг. Із його танцювального боку виросли Hi-NRG і євродиско з пришвидшеним ритмом і відвертою пристрастю. Темний бік дав darkwave і coldwave. Наприкінці дев'яностих прийшов futurepop, де синті-мелодії зустрілися з клубним тренсом, а на початку нульових — electroclash, іронічний і брудний. Тоді ж з'явилася minimal wave: колекціонери почали відкопувати домашні синтезаторні записи. Стиль не замкнувся в Британії. Німецькі Alphaville подарували світові «Forever Young», а Скрябін на межі вісімдесятих і дев'яностих починав саме з електронного нью-вейву. Сьогодні його відлуння легко почути в The Weeknd, у Taylor Swift на 1989, у Lorde, Chappell Roan і Crystal Castles.

З чого почати слухати

Почни з Violator Depeche Mode 1990 року. Пісні для нього написав Martin Gore, Alan Wilder і продюсер Flood розбудували аранжування, а Dave Gahan заспівав їх так, ніби розповідає таємницю. «Enjoy the Silence» Gore задумав як повільну баладу, а в студії вона стала одним із найсвітліших сумних танців в історії поп-музики. Після нього постав Dare The Human League 1981 року. Це вітрина стилю: кожна пісня — хіт, і кожна трохи про розчарування.

Далі Non-Stop Erotic Cabaret Soft Cell, нічна прогулянка неоновими вулицями, де пристрасть і сором ідуть пліч-о-пліч. Завершуй Rio Duran Duran 1982 року, найсонячнішим і найгламурнішим обличчям нових романтиків. Після цих чотирьох платівок зрозуміло, як синтезатор може водночас тримати дистанцію і розбивати серце.