Darkwave & Coldwave ¹⁷

Середина вісімдесятих. Над Європою холодна війна, у Британії Тетчер, страйки шахтарів і закриті заводи. Перша хвиля пост-панку вже відгоріла: Ян Кертіс помер 1980-го, Bauhaus розпалися 1983-го. Темрява, яку вони залишили, нікуди не поділася. Вона перебралася в дешеві синтезатори й драм-машини і зазвучала холодніше, повільніше й романтичніше. Так з'явилися дарквейв і колдвейв, друга хвиля готичної музики, під яку можна танцювати із заплющеними очима.

Це не один гурт і не одне місто. Цей звук водночас народжувався в Лідсі й Неймегені, в Ренні й Мюнхені, і за кілька років склався в спільну мову для людей, які почувалися чужими серед яскравих вісімдесятих.

Самотність, яку не треба лікувати

Дарквейв не про смерть і не про відчай, хоч би що казав чорний одяг. Він про самотність у великому місті, про кохання, що ніколи не буває простим, про красу, яка тим сильніша, що минає. Холод тут захищає: людина ховає почуття за рівним ритмом машини, але під ним усе пульсує. Пісні не вдають, що все гаразд, і не обіцяють, що стане краще. Вони кажуть: так буває, і ти в цьому не один.

Цю музику ставлять уночі, коли місто стихло, або після розставання, коли бадьорі пісні звучать як знущання. Її слухають у навушниках дорогою додому під ліхтарями і в тісному клубі, де кожен танцює сам, але поруч з іншими. Люди впізнають у ній себе, бо вона дозволяє сумувати без сорому і перетворює меланхолію на щось красиве й навіть урочисте.

Від Ренна до Неймегена: мапа холодної хвилі

Слово з'явилося раніше за стиль. У листопаді 1977-го британський тижневик Sounds поставив на обкладинку Kraftwerk із підписом «New musick: The cold wave». У Франції термін прижився як la vague froide. Гурт Marquis de Sade із Ренна випустив 1979-го альбом Dantzig Twist, нервовий і водночас романтичний. Дует KaS Product із Нансі довів звук до справжньої криги. Його синтезаторник Spatsz до того працював у психіатричній лікарні, і цю клінічну тишу чути в музиці.

До середини 80-х холодна хвиля потеплішала й стала мелодійнішою. У Нідерландах Ронні Мурінгс і Анка Волберт заснували Clan of Xymox. Свою міні-платівку вони випадково віддали Брендану Перрі з Dead Can Dance в ресторані в Амстердамі, той узяв їх на розігрів у британський тур, і 1985-го дебют гурту вийшов на 4AD, лондонському лейблі Айво Воттс-Рассела, головній студії мрійливої темряви. Того ж року в Стівеніджі Fields of the Nephilim власним коштом видали EP Burning the Fields із піснею Laura, а в Німеччині класичний клавішник Ернст Горн і співак Александр Вельянов заснували Deine Lakaien.

Проти глянцю і проти пози

На початку 80-х синтезатор став іграшкою New Romantic: пудра, яхти у відеокліпах, усмішки для MTV. Дарквейв узяв той самий інструмент і повернув йому тінь. Він виступав і проти рокерського мачизму, і проти готики, яка встигла перетворитися на карикатуру. Гурти трималися незалежних лейблів, таких як 4AD, Beggars Banquet і Mute, і цінували атмосферу та цілісність більше за хіт. У The Sisters of Mercy з Лідса на місці барабанщика стояла драм-машина на ім'я Doktor Avalanche, і це теж була позиція: живі люди можуть зрадити, ритм ні. Коли басист Крейг Адамс і гітарист Вейн Хассі пішли від Ендрю Елдріча, вони заснували The Mission і зробили ту саму темряву ширшою, майже стадіонною.

Пульс машини, туман синтезаторів

Звучання випливає з цього ставлення. Драм-машина відбиває рівно, як серце людини, що тримається з останніх сил. Бас стоїть високо в міксі й часто сам веде мелодію, і в цьому чути спадок Joy Division та The Cure. Гітари з ефектами хорус і ділей не ріжуть, а дзвенять і розпливаються, а синтезаторні пади стелються, як туман над річкою. Голос зазвичай низький, баритоновий, близько до мікрофона, наче людина говорить сама з собою. Реверберація будує навколо нього простір порожнього собору чи підземного переходу. Колдвейв звучить сухіше й мінімалістичніше, дарквейв пишніше й кінематографічніше, але обидва тримають однакову дистанцію між почуттям і світом.

Від клубних підвалів до нових холодних хвиль

Дарквейв дав готичній сцені електронний хребет. Наприкінці 80-х гурти на кшталт канадських Skinny Puppy зробили з цього пульсу щось жорсткіше й агресивніше, і народився electro-industrial. Німеччина стала другою батьківщиною стилю: з 1992-го в Лейпцигу щороку проходить фестиваль Wave-Gotik-Treffen. У 2000-х нью-йоркський лейбл Minimal Wave почав перевидавати забуті касети й саморобні платівки 80-х, і в музиці, яку колись записували в спальнях, нове покоління почуло свій звук. Звідти тягнеться нитка і до мінських Molchat Doma, і до похмурої електроніки данця Trentemøller, і до холодних вісімдесятницьких синтезаторів, якими The Weeknd обставив альбом After Hours.

З чого почати слухати

Почніть з Violator гурту Depeche Mode з англійського Базилдона. Цей альбом 1990 року показав, що темні синтезатори й інтимна туга можуть звучати на весь світ і не втратити тиші всередині. Enjoy the Silence і Personal Jesus вийшли з того ж відчуття, що й увесь дарквейв, просто виявилися більшими за нього. Далі спустіться в підвал: дебют Clan of Xymox 1985 року з піснями A Day і Stranger звучить так, як мала б звучати порожня квартира о третій ночі.

Потім поставте Dawnrazor гурту Fields of the Nephilim: курні ковбойські плащі, голос Карла Маккоя, що ніби йде з-під землі, і містика, з якою вони не жартують. Завершіть альбомом Floodland гурту The Sisters of Mercy, у якому драм-машина Елдріча зустрічається з хорами й оперним розмахом. Після цих чотирьох платівок ніч уже не здаватиметься такою порожньою.