Electroclash ³

Наприкінці дев’яностих у клубах ніхто ні на кого не дивився. Діджей стояв за пультом, продюсер ховався за псевдонімом, а трек міг тривати десять хвилин без жодного слова. І раптом на сцену повернулися люди. Вони мали підведені очі й пластикові костюми, співали з холодним французьким акцентом, а від їхніх текстів хотілося водночас сміятися й червоніти. Електроклеш протримався лише кілька років. Проте саме він нагадав танцмайданчику, що в музики може бути обличчя, характер і почуття гумору.

По суті, це синті-поп початку вісімдесятих, який пройшов через досвід рейву. На вигляд він дешевий, задуманий дорого, і він чудово знає, що весь його блиск штучний.

Гламур як броня: про що співає електроклеш

Електроклеш — це музика про бажання бути кимось. Вечірка в ній стає сценою, де можна вигадати себе заново: вдягнути перуку, на одну ніч стати кінозіркою, зробити зухвалий жест, на який у житті ніколи б не наважився. Його герої співають про славу, секс, моду й нічне життя, але з легкою усмішкою. Вони знають, що весь цей блиск зроблений із картону й фольги, і саме тому так ним насолоджуються. Сповіді в класичному сенсі тут немає. Щирість в іншому: музика відверто визнає, що всі ми трохи граємо.

Під холодною поверхнею живе самотність великого міста. Голоси звучать відсторонено, майже байдуже, ніби людина розповідає про власну вечірку з іншого кінця кімнати. Цю музику вмикають перед виходом із дому, коли фарбуєшся перед дзеркалом і збираєш себе докупи. Або о четвертій ранку, коли гламур уже злазить і лишається легка, смішна й трохи сумна втома. Електроклеш дозволяє бути дивним, перебільшеним, несерйозним і не перепрошувати за це.

Від Мюнхена до Брукліна: як народився стиль

Батьків у стилю видно одразу: Kraftwerk, Human League, Soft Cell, Gary Numan і нью-йоркський дует Suicide з його мінімалістичним машинним шумом. Але народився він у Мюнхені, місті, де в сімдесятих Giorgio Moroder створив машинне диско. Тамтешній ветеран клубної сцени DJ Hell заснував лейбл International DeeJay Gigolo Records і почав видавати електроніку, яка відверто озиралася на вісімдесяті. Свій альбом 1998 року він навіть назвав Munich Machine. На Gigolo вийшли перші гімни нового звуку. Французький дует Miss Kittin & The Hacker, тобто співачка Caroline Hervé і продюсер Michel Amato, випустив EP Champagne з треками «1982» і «Frank Sinatra». Згодом на лейблі вийшли «Emerge» Fischerspooner і кавер діджея з Монреаля Tiga разом із Zyntherius на хіт Corey Hart «Sunglasses at Night». Сама Miss Kittin пізніше називала винахідником стилю саме DJ Hell.

А ім’я стилю дала Америка. Нью-йоркський діджей і промоутер Larry Tee, колись співавтор хіта RuPaul «Supermodel (You Better Work)», почав крутити синті-поп вісімдесятих у маленькому клубі Luxx у Вільямсбурзі. Тоді це був район Брукліна, де художникам ще вистачало місця для майстерень і репетицій. Вечірку назвали Berliniamsburg, натякаючи на декадентський Берлін. У жовтні 2001 року, менше ніж через місяць після 11 вересня, Tee влаштував там Electroclash Festival, і нова назва швидко розійшлася пресою. Місто в жалобі несподівано отримало музику, яка вперто стояла за блиск і танець.

Набридло дивитися на хлопців за пультами

Larry Tee згадував, що наприкінці дев’яностих його нічого не надихало: скрізь грали прогресив-хаус і транс, які роблять хлопці, що просто клепають біти. Танцювальна музика стала технічною, анонімною й нудно серйозною. Електроклеш відповів на це шоу, піснями з куплетом і приспівом, провокацією й самоіронією. Fischerspooner, нью-йоркський дует Warren Fischer і Casey Spooner, перетворювали концерти на вистави з костюмами й хореографією, а вперше виступили просто в кав’ярні Starbucks. Канадка Peaches співала про секс так прямо, що це звучало як панк-маніфест. Тут важили не продажі, а вміння вийти на сцену й зробити з виступу подію.

Дешеві синтезатори, дорогий погляд

Звучання випливає прямо з цієї позиції. Аналогові синтезатори й драм-машини звучать навмисно сиро, ніби їх знайшли на горищі: вони дзижчать, пищать і ріжуть вухо. Біт сухий і механічний, як у ранньому детройтському електро, але під ним пульсує хаусне бажання танцювати. Найважливіше тут — голос. Він не співає, а проговорює слова рівно й холодно, часто з акцентом. Дотепний приклад — «Frank Sinatra»: Miss Kittin узяла це ім’я лише тому, що з її французькою вимовою воно майже римувалося з «area». Продакшн лоу-фай, але все складено з точністю художньої інсталяції. Сирість тут така сама частина образу, як і макіяж.

Після вечірки: куди пішла хвиля

Як ярлик електроклеш швидко вигорів. Багато артистів, яких до нього зараховували, зокрема Ladytron і Goldfrapp, вважали цю назву вигадкою журналістів. Але сама ідея не зникла. У Брукліні естафету підхопили лейбл DFA і LCD Soundsystem. У Європі важчий і брудніший синтезаторний звук перейшов в електро-хаус. Пісенна частина стилю виросла в електропоп другої половини двотисячних, аж до Lady Gaga, для якої образ і шоу стали центром поп-музики. Торонтський дует Crystal Castles довів цю естетику до шуму й нервового зриву. А в Україні свої брати по духу існували ще з 1996 року: сумський дует Хамерман Знищує Віруси Володимира Пахолюка й Альберта Цукренка з техно-панком, гротескними текстами й костюмами, де восьминіг міг стати головним убором.

З чого почати слухати

Почни з #1 Fischerspooner 2001 року. На ньому є «Emerge» — синтезаторний риф, що наростає, як сирена перед виходом на подіум. Далі — First Album Miss Kittin & The Hacker того ж року, холодний, смішний і трохи моторошний щоденник клубного життя. Felix Da Housecat — чиказький хаус-продюсер, який запросив Miss Kittin на «Silver Screen Shower Scene». Його Kittenz and Thee Glitz показує, як звучить електроклеш, коли за нього береться майстер грува. А The Teaches of Peaches нагадає, що під усім цим гламуром билося панківське серце.