Minimal Wave ¹

Уявіть музику, яка чверть століття пролежала в коробках із касетами. Її записали в підвалі чи спальні, переписали для кількох десятків друзів, раз-другий прокрутили на радіо, а потім забули. І вже за часів інтернету раптом з’ясувалося, що саме цього звуку багатьом бракувало. Minimal Wave — рідкісний стиль, що дістав свою назву через двадцять років після того, як його зіграли. Музиканти початку 80-х і гадки не мали, що грають у якомусь жанрі. Вони просто сиділи з дешевим синтезатором і драм-машиною та робили поп для себе.

Тож мінімал-вейв став подією двічі. Уперше — коли люди без лейблів і продюсерів по домашніх студіях Європи, Америки та Японії робили електроніку власними руками. Удруге — коли в Нью-Йорку середини 2000-х хтось зібрав ці розкидані записи докупи й показав, що це цілий загублений світ.

Холодні машини, тепла самотність

Мінімал-вейв — про людину, що лишилася сам на сам із машиною в порожній кімнаті. Слів тут мало, а простору багато: один синтезаторний риф, сухий удар драм-машини і трохи відсторонений голос, ніби з-за скла. Пісні звуться «Grey Skies», «Way Out of Living», «Blurred» — сіре небо, пошук виходу, розмиті обриси. Це не драма і не крик. Це тиха міська меланхолія вечора, коли ліхтарі вже горять, а йти нікуди.

Та в цьому холоді є дивна ніжність. Цей поп не вдає з себе більшого, ніж він є: його писали не для чартів, а тому, що не могли не писати. Тому люди й упізнають у ньому себе — ті, хто колись записував щось у своїй кімнаті, хто танцює наодинці, хто любить їздити нічним містом у навушниках. Ця музика ніби каже: твоя самотність теж може мати ритм. Її вмикають пізно ввечері, коли потрібна не розрада, а товариство когось, хто відчуває так само.

Підвал у Брікстоні, острів Джерсі й касети поштою

Кінець 70-х — середина 80-х. Панк щойно довів, що грати може кожен. Водночас японські Roland, Korg, Casio та Yamaha зробили синтезатори доступними людям без студійних бюджетів. Стандарту MIDI, що з’явився 1983 року, ще не було, тож кожен прилад жив своїм життям і з’єднати їх було непросто. Через це обмеження і виходило так мінімально: що встиг налаштувати, те й звучало.

Візьмімо Hard Corps. Троє звукорежисерів із Брікстона на півдні Лондона мали студію в підвалі вікторіанського будинку, де жили. До них приєдналася француженка Régine Fetet, яка ніколи раніше не співала. Або Turquoise Days: Luciano Brambilla і David Le Breton познайомилися 1981 року в клубі Waves на острові Джерсі, назву взяли з пісні Echo & the Bunnymen, а грали на дешевій бас-гітарі та іграшкових клавішних Casio. Касети вони видавали самі. Такі гурти друкували записи мізерними накладами й поширювали їх через передачу John Peel, найвідомішого ді-джея BBC, і андеграундні поштові розсилки.

Замість гітарних героїв і студійного глянцю

Rob Doran із Hard Corps згадував, що електроніка була для них способом утекти від нескінченних нудних гітаристів і лицемірного рок-істеблішменту. Батьками стилю були Kraftwerk зі своєю холодною точністю, британський синті-поп і французький колдвейв. Але поки мейнстримний синті-поп переходив у дорогі студії, мінімал-вейв лишався в підвалах. Індустрія не знала, що з ним робити. Polydor хотів записувати Hard Corps у справжній студії, і з ними працювали Martin Rushent — продюсер альбому «Dare» гурту Human League — та Daniel Miller, засновник лейбла Mute і продюсер Depeche Mode. Гурт виступав на розігріві в The Cure та Depeche Mode. Та єдиний альбом, «Metal + Flesh», вийшов аж 1990-го, коли Hard Corps уже розпалися.

Звук, схожий на машину, що його зробила

Veronica Vasicka, яка дала стилю ім’я, помітила: у цих записах звуки нагадують машини, на яких їх створили. Аналоговий синтезатор тут не прикидається оркестром — він дзижчить, пульсує й булькає. Драм-машина відбиває рівно і сухо, як метроном у порожній залі. Turquoise Days записали «Grey Skies» на восьмидоріжковий магнітофон з орендованою Roland TR-808. Звідси шипіння плівки, вузька стереопанорама, голос без прикрас, часто з акцентом, як-от французька вимова Régine у Hard Corps. Цей лоу-фай не був позою, він був чесним наслідком того, чим люди володіли.

Друге життя: від інтернет-радіо до техно-клубів

Veronica Vasicka — уродженка Нью-Йорка, фотографка та ді-джейка, одна із засновниць інтернет-станції East Village Radio, якою керувала ще в її піратські часи. Там вона вела щотижневе шоу з забутою електронікою. Музиканти, шукаючи в мережі свої імена, з подивом дізнавалися, що їхні касетні треки звучать в ефірі. Vasicka просила надіслати ще, і 2005 року з цього виріс лейбл Minimal Wave. Першою платівкою стали чотири пісні англійського дуету Oppenheimer Analysis з касети 1982 року, яку свого часу видали накладом двісті примірників. Альбом бельгійського тріо Linear Movement, запланований на 1983-й, уперше вийшов лише 2008 року на її лейблі. Хвиля електроклешу саме повернула моду на холодні синтезатори, і стара музика зазвучала як нова. Дочірній лейбл Cititrax почав видавати сучасних музикантів, а ді-джеї на кшталт Silent Servant вплітають ці треки в техно- та EBM-сети.

З чого почати слухати

Найкращі двері до стилю — збірка «The Minimal Wave Tapes Volume One», яку Vasicka 2010 року уклала разом із Peanut Butter Wolf, засновником лос-анджелеського хіп-хоп-лейбла Stones Throw. Вона відкривається сирим, нав’язливим «Way Out of Living» Linear Movement, а далі звучать «Flying Turns» Crash Course in Science, «Blurred» Turquoise Days і крижаний «Moscú Está Helado» іспанців Esplendor Geométrico. Після неї варто послухати «Clean Tables Have to Be Burnt» Hard Corps (2012) — збірку, де «Je Suis Passée» показує, як ламкий голос оживляє машину.

Далі — «Alternative Strategies» Turquoise Days, де зібрано їхні касети й сингл «Grey Skies»: мелодійний і щемкий бік стилю. Наостанок — «The Minimal Wave Tapes Volume Two» (2012), щоб переконатися, що цей загублений світ значно більший, ніж здається з першої платівки.