Electro House & Dutch House ⁵

Уявіть клуб середини 2000-х. Музика раптом обривається, світло гасне, і на секунду зала завмирає в тиші. Потім на неї падає бас, грубий і гудючий, наче трансформатор під навантаженням, і тисяча рук злітає вгору водночас. Цей момент називають «дропом», і навколо нього електро-хаус і датч-хаус побудували цілу музику. Вони повернули хаусу тіло, гучність і нахабство в роки, коли танцпол належав трансу, а модна молодь слухала гітари.

Ця історія почалася з італійця, який змусив комп'ютер співати. Продовжилася вона в Парижі, де хаус перетворили на щось схоже на хеві-метал, а вибухнула в Нідерландах, звідки вийшли головні діджеї наступного десятиліття.

Музика очікування і вибуху

Про що електро-хаус? Про напругу і розрядку. Кожен трек влаштований як маленька драма: наростання, пауза, удар. Це дуже тілесна музика, яка не просить нічого розуміти, а просить відпустити себе. Старий чиказький хаус обіцяв любов і прийняття та говорив голосами госпел-співачок. Електро-хаус говорить мовою машин, але дає те саме відчуття: ти не сам у натовпі, бо всі навколо чекають того самого удару.

Його вмикають перед вечіркою, в машині дорогою в клуб, на пробіжці, коли треба додати собі сили. Він чесно визнає свою мету: це музика п'ятничного вечора, коли нарешті скидаєш із себе робочий тиждень. Іронії в ньому теж вистачає, бо головні хіти стилю часто тримаються на одному безглуздому, але чіпкому вигуку. Люди впізнають себе саме в цьому: весь тиждень стискаєшся, як пружина перед дропом, а потім нарешті вибухаєш.

Від Реджо-Емілії до Амстердама

Першим вистрілив італієць. Benny Benassi, діджей із Реджо-Емілії, 2002 року разом із кузеном Alle випустив «Satisfaction». Там був товстий брудний бас-риф і два синтетичні голоси, згенеровані програмою MacinTalk, стандартним «читцем тексту» на комп'ютерах Apple. Альбом Hypnotica (2003) поєднав хаус з електроклешем. Так називали нью-йоркську моду на холодні синти вісімдесятих, яку на початку 2000-х несли Miss Kittin & The Hacker і Fischerspooner. Дорогу проклали й британці The Chemical Brothers: ще в 90-х їхній біг-біт привчив клуби до рокової енергії довгих наростань.

Потім естафету підхопила Франція. Після альбому Discovery гурту Daft Punk паризький лейбл Ed Banger зробив ставку на дует Justice. Лейбл заснував Pedro Winter, колишній менеджер Daft Punk. Ремікс Justice на «We Are Your Friends» гурту Simian та їхній альбом † (2007) звучали так, ніби хаус пропустили крізь перевантажений гітарний підсилювач. Тим часом Нідерланди експортували у світ передусім транс: Tiësto та Armin van Buuren збирали величезні зали. Молоді голландці взялися за власну, «брудну» версію хаусу. 2006 року Fedde Le Grand узяв вокальний семпл із треку детройтського продюсера Matthew Dear і зробив «Put Your Hands Up for Detroit». Восени трек очолив британський хіт-парад.

Проти благородної нудьги

У середині 2000-х хаус почав старіти. Діп-хаус перетворився на фон для лаунжів, прогресив розтягував треки на десять хвилин, а транс тонув у солодких мелодіях. Електро-хаус став відповіддю на це: коротко, гучно і без поетичних претензій. Підштовхнули його й технології. Ноутбук із FL Studio чи Ableton Live дозволяв записати клубний хіт у спальні, а MySpace і музичні блоги розносили треки швидше за будь-який лейбл. Звідси й легке, безцеремонне ставлення до слави: треки, ремікси й бутлеги виходили один за одним. У Нідерландах наставником цілого покоління став Laidback Luke, продюсер, народжений у Манілі, який виріс у Гофддорпі під Амстердамом і заснував лейбл Mixmash. Діджей Chuckie, родом із Суринаму, дав напряму ім'я своїми вечірками й лейблом Dirty Dutch. Він приніс у звук місто, де змішані культури, тож у датч-хаус природно увійшли латиноамериканські барабани.

Пилка, пауза, удар

Звучання стилю прямо випливає з цієї нетерплячості. Його основа — пилкоподібна хвиля, найгрубіша з базових форм синтезатора. Її пропускають крізь дисторшн і фільтри, і вона гарчить, свистить і квакає. Бочка рівно б'є на кожну долю, приблизно 130 ударів на хвилину. Бас «дихає» в такт завдяки сайдчейн-компресії: щоразу, коли вдаряє бочка, решта звуків на мить притихає, і трек ніби пульсує. Перкусії мало, а вокал часто зведено до одного вигуку, який повторюють, доки він не загіпнотизує. Датч-хаус додав високі, писклі лід-синти, складні латинські ритми й менше уваги до басу. Такий звук чуєш ще з коридору клубу. А в центрі всього стоїть дроп: барабанний дріб наростає, настає пауза, а за нею обвал.

З підвалу на стадіон

Електро-хаус став мостом між андерграундом і поп-чартами. Французький діджей David Guetta на альбомі One Love (2009) поєднав його з R&B-вокалом Kelly Rowland і Akon. Шотландець Calvin Harris починав з електропопу на платівці I Created Disco, а згодом став одним із головних поп-продюсерів десятиліття. Swedish House Mafia, тріо стокгольмських діджеїв Axwell, Steve Angello і Sebastian Ingrosso, винесли дроп на стадіони. Від стилю пішли діти. Fidget house і complextro рвали синти на дрібні шматки. Moombahton народився, коли вашингтонський діджей Dave Nada сповільнив датч-хаусний ремікс від Afrojack до темпу реґетону. Electro swing схрестив дроп зі свінгом тридцятих. А великий фестивальний звук, який підхопила Америка, згодом назвали EDM.

З чого почати слухати

Почніть із Hypnotica Benny Benassi. На цій платівці чути, як електроклеш і хаус зливаються в одну іронічну, хтиву машину. Далі поставте † Justice, найбільш рокову платівку жанру: синти там ревуть, як гітари, а диско розлітається на уламки.

Щоб відчути дроп у стадіонному масштабі, візьміть збірку Swedish House Mafia Until One (2010). Вона показує шлях трьох шведів від клубних бутлегів до гімнів. А One Love David Guetta покаже момент, коли цей грубий клубний звук уперше заговорив мовою поп-радіо і зміг лишитися собою.