Fidget House & Complextro ⁰

Уяви, що хаус-трек — це плівка, яку хтось ріже ножицями просто під час вечірки. Вокал обривається на півслові, бас гнеться, як гума, а синт вистрілює рейвовою сиреною і зникає. Так звучав фіджет-хаус. Назву жанру вигадали жартома, але жарт зайшов так далеко, що наприкінці 2000-х під цю музику стрибали клуби від Лондона до Лос-Анджелеса.

Потім жарт подорослішав. Близько 2010 року смикана музика зустрілася з важким басом пост-дабстепу, і хлопець із Північної Кароліни дав їй нове ім’я: комплекстро. Це історія про те, як покоління з ноутбуком та інтернетом зробило нетерплячість стилем.

Музика для тих, хто не може всидіти на місці

Англійське fidget означає «соватися, не знаходити собі місця». У цьому слові вся правда стилю: він про енергію, якій нема куди подітися, і про голову з двадцятьма відкритими вкладками. Фіджет не заколисує і не веде в транс. Він штовхає під лікоть кожні кілька тактів: трек без розгону кидає тебе в найвеселіше місце, а потім усе знову перемішує.

Серйозного обличчя в цієї музики немає. Духовного очищення, як транс, вона не обіцяє, поваги, як мінімал-техно, не вимагає. Вона каже, що можна бути гучним, недоладним і смішним і що в цьому теж є радість. Її ставлять перед виходом із дому, щоб розігнатися з нуля, або о третій ночі, коли компанії вже не треба красивого, а хочеться дурнуватого й шаленого. Люди впізнають у ній себе, бо так почувається двадцятирічна людина, в якої забагато подразників і забагато сил: розірвано, яскраво, весело.

Лондон, ноутбуки й блоги середини 2000-х

Усе почалося в Лондоні. Switch (продюсер Dave Taylor) і британський діджей Jesse Rose грали хаус, а слухали все підряд: ранній чиказький хаус, рейв, британський ґараж, хіп-хоп, балтиморський клаб, ангольський кудуро. Їхній спільний проєкт Induceve 2004 року випустив Pick It Up EP на лейблі Switch Dubsided, і саме цю платівку першою назвали «фіджетом». Згодом Switch продюсував M.I.A. і разом із Diplo заснував Major Lazer, тож світ цей був справді всеїдним.

Стиль розквітнув завдяки новому побуту музики. Студія вміщалася в ноутбук, а треки розліталися блогами й MySpace швидше, ніж їх встигали надрукувати на вінілі. The Guardian навіть іронізував, що поза інтернетом ця сцена ледве існує. Проте вона жила й офлайн, на курортах Малії та Айя-Напи, де британська молодь гуляла все літо. До хвилі приєдналися Hervé, діджей і засновник лейблу Cheap Thrills, британський дует Jack Beats, міланський дует Crookers і Theo Keating. Колись він був половиною біг-біт-гурту The Wiseguys, а тепер узяв ім’я Fake Blood.

Щиглик по носі відполірованим клубам

У середині 2000-х клуби жили довгими, вилизаними треками. Прогресив-хаус і транс будувалися на хвилинах вступу та повільних підйомах, а мінімал-техно змагалося в стриманості. Фіджет був щигликом по носі цій серйозності: там, де інші хотіли плавності, він хотів бути плямистим і з перебоями. У глітчу він узяв думку, що заїкання і цифровий збій можуть бути матеріалом, а не браком. В електро-хаусу взяв брудний, перевантажений бас. Ще 1999 року дорогу проклав француз Mr. Oizo: у його «Flat Beat» гумовий викривлений бас сам по собі був гачком. Славою тут не переймалися. Ремікси викладали безкоштовно, бо найважливішим було, щоб завтра трек грали всі.

Ножиці, гума й пожежна сигналізація

Звук фіджету виріс із цієї нетерплячості. Бочка рівно б’є на кожну долю, як у хаусі, а все довкола неї смикається. Вокал нарізаний на склади й підтягнутий угору, як у ґаражі. Бас не крокує нотами, а тягнеться по висоті, наче гумка. Рейвові синтові удари спалахують і гаснуть. Найкращий приклад — ремікс Crookers на «Day 'n' Nite» Kid Cudi. Серед його семплів є фанкова «Think (About It)» Lyn Collins і звуковий ефект сигналізації з бібліотеки голлівудських шумів. Комплекстро довело цей метод до межі. Синтів стало з десяток, і вони перебивають один одного на кожній долі, а знизу гарчить вобл-бас із дабстепу. Жартом це вже не назвеш: тут ножицями працюють як ювеліри.

Від жарту до нової хвилі EDM

Переломним став ремікс Crookers. Спершу нью-йоркський лейбл Fool's Gold виклав його для безкоштовного завантаження, а на початку 2009 року в Британії він два тижні тримався на другому місці чарту, поступившись лише «Just Dance» Lady Gaga. Так смикана клубна музика опинилася на радіо. Далі історія перебралася за Атлантику. Porter Robinson, продюсер-самоук із Північної Кароліни, назвав свій рубаний звук комплекстро, від complex і electro. У 18 років він підписався на OWSLA, лейбл Skrillex (американця, який зробив дабстеп стадіонним), і його EP Spitfire став першим релізом лейблу. Поруч працювали Wolfgang Gartner, Knife Party, Madeon і Zedd, і через них андерграундна винахідливість влилася у велику хвилю EDM початку 2010-х. А сам Robinson 2014 року альбомом Worlds повернувся до мелодії: жанр відпустив свого найкращого учня далі.

З чого почати слухати

Почни з Tons of Friends (2010), дебютного альбому Crookers. Міланці кличуть у гості реперів і співаків і перетворюють кожен трек на вечірку з перебоями струму. Далі візьми What Do You Do If You Don't? (2009) Jesse Rose: один із батьків фіджету завжди був глибшим за власний жарт, і «Forget My Name» з Hot Chip це доводить.

Щоб почути, як фіджет перетворився на комплекстро, постав Spitfire (2011) Porter Robinson. Це шалений, перевантажений відеоігровими синтами запис підлітка, який ще не знає слова «забагато». Наостанок послухай Cells (2012), дебютний альбом Fake Blood, людини, що пройшла шлях від біг-біту до фіджету. Після нього знайди сингл «Mars» 2008 року, з якого почалося друге життя Theo Keating.