Gabber ¹

Уявіть п’ятничну ніч у Роттердамі 1992 року. Над містом стоять портові крани. У старій віллі Parkzicht під телевежею Euromast діджей заганяє бочку драм-машини в червону зону, доки та перестає бути ударом і стає ревом. Натовп із поголеними головами, у спортивних костюмах, відповідає не криком, а ногами: дрібним, шаленим кроком на місці. Так звучав габбер, найшвидша й найгрубша музика, яку тоді можна було почути на європейському танцполі.

Габбер став подією не через гучність. Він уперше дав робітничому місту власний голос у танцювальній музиці, яку до того вважали справою стильної столиці. Злості й радості в ньому було порівну, і відлуння досі чути: від фестивалів на десятки тисяч людей до альбому Björk.

П’ять днів праці, одна ніч свободи

Габбер про звільнення через надмір. Тиждень у порту, на складі чи в майстерні стискає людину, як пружину, і на вихідних її треба розпрямити повністю, до знемоги. Ця музика не пропонує подумати чи помріяти. Вона пропонує вигоріти до кінця й вийти на ранкову вулицю порожнім і легким. Її ставлять, коли злість, утома й зайва енергія шукають виходу, а битися ні з ким не хочеться.

І водночас це музика про своїх. Слово gabber в амстердамському сленгу означає «кореш», «приятель», і прийшло воно з їдишу через жаргон старого міста. Спершу його вжили зверхньо: амстердамський діджей назвав роттердамську сцену купкою габберів, які розважаються. Паул Елстак вибив на вінілі першої платівки Euromasters відповідь «Gabber zijn is geen schande!», тобто «бути габбером не соромно». Відтоді жорсткість тут означає не погрозу, а рукостискання: ми однакові, ми з одного району, ми разом витримаємо найшвидший темп.

Роттердам проти Амстердама: місто, відбудоване з руїн

Роттердам — найбільший порт Європи. Його центр знищили бомбардування 1940 року, а потім місто відбудували з бетону і скла. Тут працюють руками й не люблять церемоній. На початку 90-х у Нідерландах уже кипіла хаус-культура, але її серцем вважали Амстердам із модними клубами, фейс-контролем і поглядом згори вниз. Роттердамська молодь відповіла так само, як місто відповідає столиці на футбольних трибунах, коли Feyenoord грає з Ajax.

Центром усього став магазин платівок Mid-Town Records на вулиці Nieuwe Binnenweg. За його прилавком стояв Паул Елстак, колишній хіп-хоп-діджей і учасник гурту Holy Noise. У 1992-му він заснував при магазині лейбл Rotterdam Records, і першим релізом стала «Amsterdam Waar Lech Dat Dan?» від Euromasters, тобто «Амстердам? А де це?». На обкладинці мультяшний герой поливав столицю золотим струменем. Тим часом у Parkzicht діджей DJ Rob, один із перших, хто зводив платівки поверх драм-машини, розганяв техно до нових швидкостей. 4 грудня 1992 року вони з Елстаком провели там першу вечірку A Nightmare in Rotterdam, а згодом такі ночі в спортивній залі Energiehal збирали до 15 тисяч людей.

Проти снобізму, за швидкість

Габбер виріс із тієї ж рейв-хвилі, що й британський breakbeat hardcore, але відкинув усе, що здавалося прикрасою. Дорогу йому проклали жорсткий бельгійський рейв, детройтське техно і франкфуртець Marc Acardipane, чий трек «We Have Arrived» під ім’ям Mescalinum United (1990) часто називають першим хардкор-техно взагалі. Роттердамці взяли цю темряву й додали футбольну впертість і самоіронію. Їм набридли дрес-коди, вишукані вокали й думка, що танцювальна музика має бути красивою. Вона мала бути чесною, тобто такою ж грубою, як понеділок. Слава й гроші важили мало: трек робили за вечір, друкували на дванадцятидюймовій платівці й перевіряли на танцполі тієї ж суботи. Коли «Poing» дуету Rotterdam Termination Source дійшов до другого місця нідерландського Top 40, стало ясно, що голос околиці почула вся країна.

Бочка, що стала сиреною

Звук габбера прямо випливає з цієї чесності. В основі — бас-бочка драм-машини Roland TR-909. Її пропускають через перевантажений мікшер чи дисторшн, доки удар не обросте гудінням і не набуде висоти тону, наче паровий молот почав співати. Темп від 160 ударів на хвилину і вище, туди, де тіло вже не встигає думати. Поверх лягають уривки з фільмів жахів і хіп-хопу, вигуки MC, верескливі синтезатори, а часом по-дитячому прилипливі мелодії. Танцюють під це хаккен, швидке дрібне карбування ногами. Уніформа сцени така ж функціональна, як сам звук: поголені голови, костюми марки Australian, кросівки Nike Air Max, бомбери. Нічого зайвого, все для руху.

Від Thunderdome до Балі

Найбільшою сценою габбера стали вечірки Thunderdome компанії ID&T. Перша відбулася 3 жовтня 1992 року в Гееренвені, а збірки з чарівником на обкладинці розходилися по всій Європі. Наприкінці 90-х настав спад: медіа глузували з лисих, до деяких вечірок липли ультраправі, і сцені доводилося від них відмежовуватися. Елстак тим часом пішов у happy hardcore, легший і світліший бік тієї ж швидкості. Від габбера відгалузився speedcore, який розганяв темп до абсурду, потім frenchcore, а на початку 2000-х з’явився повільніший і щільніший mainstream hardcore. Ще одну гілку дав hardstyle. У 2010-х габбер повернувся як мода і як ідея, аж до Балі, де дует Gabber Modus Operandi змішав його з індонезійською традицією.

З чого почати слухати

Габбер жив на синглах і збірках, тож починати варто з дванадцятидюймовок. Перша — «Amsterdam Waar Lech Dat Dan?» Euromasters 1992 року: маніфест, жарт і бойовий клич в одному треку. Далі — альбом Neophyte «Hardcore» 1997 року на Rotterdam Records. Цей гурт, заснований у 1992-му діджеєм Єруном Стрюндінгом і його друзями, звучить тут як сцена в розквіті: важко, впевнено й без поступок радіо. Щоб відчути, як усе це лунало у великих залах, послухайте збірку «Thunderdome VII (Injected With Poison)» 1994 року. Хіти там ідуть один за одним, як на справжній вечірці.

Для тих, хто приходить до габбера з іншого боку, є «Fossora» Björk 2022 року. Співачка запросила Kasimyn із Gabber Modus Operandi. Кілька пісень, як-от «Atopos», починаються з повільного ритму, а наприкінці зриваються в шалений град бочок. Ісландські кларнети й роттердамський молот в одному альбомі доводять, що ця музика давно не належить одному місту. Але говорить вона про те саме: про право випустити все, що накопичилося за тиждень.