Mainstream Hardcore ⁰

Грудень 2008-го, Thunderdome в утрехтському Jaarbeurs. Thunderdome — серія вечірок і збірок нідерландської компанії ID&T, головне місце габбера 90-х. Із динаміків лунає голос із фільму «Mad Max Beyond Thunderdome», який вітає всіх на черговому Thunderdome. Потім вступає хор із «The Host of Seraphim» гурту Dead Can Dance, і цю ангельську тишу розриває бочка, від якої тремтить підлога. Це «Act of God», гімн того вечора від нідерландських продюсерів Endymion і Nosferatu. Ось найкоротше пояснення, що таке Mainstream Hardcore: музика, яка повернулася, коли її вже поховали, і не соромиться ні своєї люті, ні своєї краси.

Наприкінці 90-х габбер вважали мертвим, і багато хто цьому радів. Мейнстрим-хардкор розповідає, як покоління, що виросло на цих вечірках, повернуло собі свою музику і знову зробило її місцем, куди хочеться прийти.

Злість, яка стає обіймами

Слово «gabber» прийшло з амстердамського жаргону: через їдиш воно походить від івритського «хавер» — друг, приятель. У цьому весь секрет стилю. Зовні тут ніби тільки агресія: семпли з фільмів жахів, крики, теми насильства й наркотиків. Але в залі ця злість нікому не шкодить. Тисячі людей разом виплескують утому від тижня, від нудної роботи, від відчуття, що ти ніхто. Коли бочка б'є з усією силою, всі стрибають в одному ритмі, і з окремих розлючених людей утворюється одне тіло.

Нова хвиля додала до цього те, чого раніше бракувало: мелодію, а з нею смуток і тріумф. Трек Evil Activities «Nobody Said It Was Easy» звучить не як погроза, а як «тримайся». Цю музику вмикають, коли треба щось у собі спалити: після поганого дня, перед тренуванням, у навушниках дорогою крізь сіре місто. Хокейна маска на обличчі Angerfist тут дуже доречна: під нею може бути будь-хто, і кожен, хто злиться, впізнає в ній себе.

Роттердам, порт і похорон габбера

Габбер народився на початку 90-х у Роттердамі. Це портове, робітниче місто, яке з принципу не хотіло танцювати під витончений амстердамський хаус. Темп ріс, бочка стала перевантаженою й дисторшн-брудною, а сцена — масовою. Наприкінці десятиліття все обвалилося. До сцени потягнулися футбольні хулігани й ультраправі, дівчата перестали ходити на вечірки, а важкі стимулятори руйнували людей. Ще й іронія: так загинув жанр, названий на честь дружби. Частина сцени опиралася цьому: амстердамський лейбл Mokum Records друкував на всіх платівках гасло «Hardcore united against fascism». Але погана слава прилипла.

Клуби тим часом забрав hardstyle, повільніший і мелодійніший брат габбера. Хардкор кілька років жив в андеграунді, а у 2002-му в Нідерландах знову почав набирати популярність. Повернувся він дорослішим, темнішим, із відчутним присмаком industrial.

Повільніше, важче — і з головою на плечах

Розкол почався ще наприкінці 90-х. Частина продюсерів зменшила темп і подовжила бочку, щоб вона гула довше й глибше. Олдскульні фанати це ненавиділи, бо чули в ньому зраду на користь клубного хаусу. Буває, на одній вечірці того самого діджея одна половина залу освистувала, а друга вітала, залежно від того, що він ставив. Тон задали треки «Thunderground» і «Intelligent Hardcore» від The Dark Raver і DJ Vince. Свій проєкт The Masochist запустив Dov Elkabas, відомий як The Prophet: під цим ім'ям він робив повільніший і темніший хардкор, а згодом перейшов у hardstyle. Зрештою обидва табори зійшлися посередині.

Справжніми спадкоємцями стали люди, які вже бачили помилки старших. У 2001-му юний Danny Masseling надіслав демо DJ Buzz Fuzz, ветерану габбера й засновнику лейблу BZRK Records, і той одразу його підписав. Так з'явився Angerfist. Його дім — Masters of Hardcore, бренд вечірок і лейбл, що робив хардкор як велике шоу з гімнами, альбомами й продуманим образом. Рух тримався на любові до звуку, а не на ненависті до чужих.

Бочка, що співає

Серце стилю — бас-бочка, перевантажена так сильно, що її хвиля зрізається майже до квадратної. Вона перестає бути просто ударом і отримує тон, свою ноту. Часто її будували на основі бочки драм-машини Roland TR-909. Темп зазвичай 165–180 ударів на хвилину: швидко, але кожен удар чути окремо. Над бочкою — синти, пропущені через фленджер, від якого звук ніби крутиться й накриває натовп хвилею. Від hardstyle прийшли мелодії та вокал: часто кричаний, змінений пітчем або спотворений. Семпли зі старого кіно додають сюжету. Новіші студійні програми й обладнання зробили цю музику технічнішою: точність тепер так само важлива, як і сила.

Від вигнанця до королівства

Мейнстрим-хардкор став головною формою хардкору в Нідерландах, Німеччині, Бельгії та Італії. Те, що вчора було скандалом, стало фестивальним хедлайнером. Angerfist потрапляв у щорічний топ-100 журналу DJ Mag, а для хардкор-діджея це рідкість. Артисти об'єднувалися в колективи: у Supreme Team грали Angerfist, Outblast, Tha Playah та Evil Activities, у Masters Elite — Angerfist, Catscan і Outblast. Стиль вплинув і на тих, хто прийшов пізніше. Rawstyle, темніша гілка hardstyle, взяв частину своїх рис саме звідси. А любителі ще більшої швидкості створили на цій основі uptempo-хардкор.

З чого почати слухати

Почніть з дебюту Angerfist «Pissin' Razorbladez» (2006). Це два диски й DVD, понад тридцять треків і перший мегамікс. Там є «Raise Your Fist» і «Dance With The Wolves», і по них чути, як злість стає мелодією. Далі слухайте його другий альбом «Mutilate» (2008): він важчий і впевненіший. Потім — 12-дюймовий «Act of God» Endymion і Nosferatu на Thunderdome Records: на першій стороні гімн із хором Dead Can Dance, на другій лютий «Break Neck Mix».

Щоб зрозуміти, звідки все взялося, послухайте EP «Get This Motherfucker» (1996) роттердамців Neophyte разом із The Stunned Guys. Це ще 90-ті, але тут уже чути повільнішу, важчу бочку, з якої потім виросла вся нова хвиля.