Breakbeat Hardcore ⁵

Британія, 1991 рік. Країною йде рецесія, роботи для молоді обмаль, а тисячі підлітків щосуботи вночі їдуть у поле чи на склад за містом. Там грає музика, яка звучить як щастя, перемотане вперед. Breakbeat hardcore — це момент, коли рейв перестав бути клубною модою для обраних і став народним: гучним, смішним, трохи божевільним і дуже щирим.

Робили його хлопці у своїх спальнях і діджеї піратських радіостанцій, на дешевих семплерах і без жодного дозволу індустрії. Звідси в ньому стільки свободи. В одному треку могли опинитися акорди італо-хаусу, ямайський діджей, фанковий барабанщик і виття сирени, і все це працювало.

Ейфорія, яку не треба заслуговувати

Breakbeat hardcore — це радість без умов. Не треба гарно вдягатися, знати потрібних людей чи розумітися на андеграунді: досить прийти й танцювати до ранку разом з усіма. Фортепіанні акорди злітають угору, жіночий голос обіцяє, що зараз буде добре, а брейки штовхають у спину. Ця музика каже слухачеві, що він не сам і що ніч ще довга.

Під цими веселощами чути ще й втечу. Поколінню, якому за вікном мало що пропонували, хотілося хоч на кілька годин збудувати собі інший світ — у полі, в ангарі, в навушниках. Цю музику ставлять, коли хочеться стати частиною натовпу, що дихає в один ритм, або згадати той наївний стан, коли все здавалося можливим. Ті, хто був там, досі впізнають у ній себе, а ті, хто народився пізніше, саме цього в ній і шукають.

Від складів і полів до домашньої студії

Наприкінці 80-х ейсид-хаус і екстазі поставили британську молодь на танцпол, і рейв швидко вийшов за межі лондонських клубів. Нелегальні вечірки, а за ними великі події на кшталт Raindance у Східному Лондоні збирали тисячі людей. Голосом сцени стали піратські радіостанції: там діджеї перевіряли нові треки, а слухачі дізнавалися, куди їхати.

Водночас музику стало можливо робити вдома. Семплер, комп'ютер Atari — і вчорашній діджей уже сам нарізав чужі платівки на шматки. Тому стиль виріс одразу в багатьох місцях. Altern 8 — дует Марка Арчера і Кріса Піта — жили в містечку Стаффорд і видавалися на бірмінгемському лейблі Network Records. M.A.N.I.C. уперше випустили «I'm Coming Hardcore» на крихітному лейблі, пов'язаному з крамницею платівок у Болтоні.

Сміх проти снобізму

На початку 90-х британський хаус уже обріс дрес-кодами, фейс-контролем і суперечками про «справжній» звук Чикаго й Детройта. Хардкор відповів на це сміхом. Його автори часто прийшли з хіп-хопу та хіп-хаусу. Вони брали глузливі поп-хаус треки, розганяли їх і вставляли туди все, що подобалося: мультфільми, реп-вигуки, реггі. Навіть назву «I'm Coming Hardcore» вирізали з платівки чиказького хіп-хаус артиста Tyree. Слава і гроші важили менше, ніж реакція танцполу: багато треків виходили на білих лейблах без жодної інформації, а їхню долю вирішували піратський ефір і найближчий рейв. Altern 8 зробили з цього театр. Вони виступали в хімічних захисних костюмах і пилових масках, а 1992 року Кріс Піт навіть висувався до парламенту від жартівливої партії «Hardcore (Altern8-ive)».

Фортепіано, сирена і барабанщик на подвійній швидкості

Звучання — прямий наслідок цієї всеїдності. В основі брейкбіти: зациклені барабанні фрагменти зі старих фанкових і хіп-хоп платівок, розігнані до темпу рейву, тож живий барабанщик раптом грає швидше, ніж зміг би насправді. Зверху лежать фортепіанні рифи в дусі італо-хаусу і діва-вокал, часто підкручений до мультяшного писку. З техно прийшли агресивні синтезаторні «пилососи», а знизу все тримає важкий суббас ямайських саунд-систем. Лондонські діджеї Slipmatt і Lime з гурту SL2 у «On a Ragga Tip» поклали на брейки голос ямайського діджея Jah Screechy, і 1992 року цей трек дійшов до другого місця британського чарту.

Вибух, що розлетівся на п'ять стилів

Хардкор прожив недовго, але дав дуже багато. Коли 1992 року чарти заполонили жартівливі хіти на кшталт «Sesame's Treet» гурту Smart E's, частина сцени пішла в темряву. Брейки ускладнювалися, бас важчав, і так у Лондоні виріс jungle. Ті, хто не хотів відмовлятися від піаніно та ейфорії, зробили happy hardcore, і Slipmatt став одним із його головних діджеїв. У Роттердамі найжорсткішу гілку довели до gabber, а поєднання брейків з рок-енергією згодом дало big beat і nu skool breaks. Британський критик Саймон Рейнольдс назвав цей ланцюжок «хардкор-континуумом»: одна нитка тягнеться від рейву 1991-го до UK garage і grime.

З чого почати слухати

Почніть із The Prodigy — гурту Ліама Хаулетта з Есексу. Їхній дебют «Experience» (1992) вийшов на лейблі XL Recordings, і це хардкор у найкращій формі. Тут є «Charly», побудований на семплі зі старого британського соціального ролика з котом, і «Out of Space» з голосом реггі-співака Max Romeo. Далі — «Full On... Mask Hysteria» (1992) від Altern 8, де зібрані їхні сингли, зокрема «Activ 8 (Come with Me)», що піднявся на третє місце чарту. Потім знайдіть 12-дюймовий сингл M.A.N.I.C. «I'm Coming Hardcore»: інтро, від якого біжать мурашки, піаніно і вигуки з чужих платівок — уся формула стилю в одному треку.

А щоб почути, як ця музика звучить сьогодні, поставте «Good Lies» (2023) від Overmono — валлійських братів Тома і Еда Расселлів. Вони не копіюють 1991-й, але пітчовані вокальні семпли й рвані брейки в їхніх треках — прямі нащадки тих піратських ночей.