Speedcore & Frenchcore ⁰

Уяви танцпол, де бас-барабан б'є так часто, що перестає бути ударом і зливається в суцільний гул, як двигун літака на зльоті. Це спідкор. А тепер уяви інший танцпол: там такий самий важкий, спотворений удар підстрибує на двохстах ударах за хвилину, бас вискакує в паузах між ними, і натовп стрибає так, ніби підлога розпечена. Це френчкор. Обидва стилі виросли з нідерландського габбера, але розійшлися в різні боки. Спідкор пішов до межі людського слуху, а френчкор до межі того, скільки людина витримає на танцполі.

Ця музика не намагається сподобатися з першої ноти. Вона тебе перевіряє. Тому ті, хто цю перевірку пройшов, лишаються з нею надовго.

Про що кричить музика, швидша за серцебиття

Спідкор і terrorcore — про лють, якій нема куди подітися. Тут світ здається зламаною машиною, і чесніше не вдавати, що все гаразд, а перекричати її скрегіт. Семпли з фільмів жахів і військової хроніки, апокаліптичні вступи, гарчання дисторшну не задля пози. Так страх називають уголос і перестають його боятися. Працює той самий механізм, що й у металі: чим темніший звук, тим ясніше потім у голові.

Френчкор каже інше: виживай, танцюючи. Він теж жорсткий, але пружний і азартний, у ньому є навіть усмішка. Це свято людей, у яких нема грошей на дорогі клуби, зате є поле, генератор і ціла ніч. Його вмикають, коли треба витрусити з тіла важкий тиждень і знову відчути, що воно живе. Обидві школи дають одне й те саме: дозвіл на надмір. Світ щодня просить тебе бути тихішим, а ця музика вимагає бути гучнішим.

Від заводських околиць до французьких полів

Хардкор-техно з'явився на початку 1990-х у Нідерландах, Бельгії та Німеччині: в Роттердамі, у Франкфурті, на складах і заводських околицях. Габбер і так був швидким, але дехто хотів ще швидше. 1992 року Moby, тоді молодий нью-йоркський рейв-продюсер, а не автор спокійних балад, випустив трек «Thousand». На піку він розганяється приблизно до тисячі ударів на хвилину. Того ж року нідерландські Euromasters навіть винесли темп у назву треку: «Alles Naar De Klote (250 BPM)». Слово speedcore про таку музику трапляється вже 1995-го. У дев'яності найсильніші спідкор-сцени були в Німеччині та Швейцарії.

Френчкор виріс в іншому середовищі — на французьких free party й теknival. Це безкоштовні, часто нелегальні вечірки просто неба, які влаштовували мандрівні саунд-системи. 1992 року після однієї з рейв-вечірок Даніель Текуль (DJ Radium) і Дені Коен Скалі (Al Core) заснували дует Micropoint. Його вважають відправною точкою стилю. 1996-го Radium відкрив Psychik Genocide, один із перших лейблів, де френчкор отримав свій дім.

Проти глянцю і заборон

До середини дев'яностих габбер став масовим: стадіонні шоу, збірки в чартах, happy hardcore із солодкими мелодіями та прискореним поп-вокалом. Бунт перетворювався на продукт. Спідкор став відповіддю тих, хто не хотів продаватися: якщо музика стала зручною, її треба зробити такою незручною, щоб жодне радіо не наважилося її поставити. Хоча від happy hardcore новий стиль усе ж дещо взяв: шалений темп і нестримну ейфорію, тільки з протилежним знаком. Французька сцена мала свого ворога — поліцію, яка розганяла free party. Тому вона трималася на самоорганізації, власних лейблах і платівках, що передавали з рук у руки. Слава тут не головна валюта. Головна — повага своїх.

Бас-барабан як зброя, бас як пружина

У спідкорі головний інструмент — бас-барабан, або кік. Його пропускають через сатурацію й компресію, доки він не перетвориться на рваний металевий удар. Треки зазвичай рахують від трьохсот ударів на хвилину, а на найвищих швидкостях удари зливаються в один тон. Ця крайня гілка має окрему назву — extratone. Поверх кіка йдуть сирени, уривки військових наказів, гітарні семпли з дез- і блек-металу. Френчкор повільніший, близько двохсот ударів, але тримається на іншому прийомі: спотворений бас звучить між ударами кіка, на офбіті, і через це музика пружинить. У дев'яності його робили на драм-машинах і семплерах. А 2000 року Micropoint записали альбом із барабанщиком індастріал-гурту Treponem Pal і поїхали в тур із живими барабанами й MC.

Від підпілля до фестивальних сцен

У нульових френчкор вийшов за межі Франції. Італійський дует The Sickest Squad — Самуеле Гоццо та Якопо Стеванато — почав 2000 року як Sick DJ Team і створив власний різновид звуку, sickcore. Їхній «Boomshakalaka» 2007 року записаний разом із Lenny Dee, нью-йоркським ветераном хардкору, та продюсером Randy, і досі звучить як гімн. Пізніше дует грав на фестивалях від Канади й Австралії до Колумбії та Японії. Нідерландці повернули стиль на батьківщину габбера: Dr. Peacock і його лейбл Frenchcore Worldwide зробили френчкор музикою великих сцен. Terrorcore тим часом тримав темний фланг завдяки американцю Delta 9, а французи Le Bask і той самий Al Core продовжували лінію дев'яностих. У Японії спідкор схрестили з яскравими мелодіями j-core.

З чого почати слухати

Почни з «Neurophonie» Micropoint 1999 року — альбому, що вивів френчкор із полів на великі французькі події, зокрема на паризький Techno Parade. За ним — «Anesthesie International» (2000), де хардкор уже змішується з роком і живими барабанами, а серед гостей є паризький діджей Manu Le Malin. Потім переходь до «The Celebration of Decerebration» (2008) The Sickest Squad: там чути, як італійці зробили стиль водночас лютим і по-святковому веселим.

Якщо хочеш побачити, звідки росте темна гілка, знайди збірки серії Terrordrome середини дев'яностих. Там спідкор ще не мав усталеної назви, і саме тому звучить найчесніше. Ставити краще голосно, а сидіти під нього не вийде.