Delta Blues ⁶

Міссісіпі, 1903 рік. На залізничній станції Тутвайлер чекає на запізнілий потяг W.C. Handy, керівник оркестру, якого згодом назвуть «батьком блюзу». Поруч сідає худий чоловік у лахмітті, притискає до струн гітари лезо ножа і співає той самий рядок тричі. Це пісня про місце, де одна залізниця перетинає іншу. Handy потім згадував цю музику як найдивнішу, яку він чув. Ми знаємо цей момент лише з його спогадів, і саме з такого уривка починається історія, яка через пів століття дійде до Чикаго, Лондона й Нью-Йорка.

Дельта-блюз звучить тоді, коли людина з дешевою гітарою вперше вголос каже: мені погано, і я сам про це розповім. Без хору, без оркестру й без обіцянки, що все владнається. Зі шматків цих тріскучих записів згодом виросте майже вся музика, яку ми звемо популярною.

Пісні про те, про що мовчать у церкві

Спірічуелс обіцяли винагороду на небі, а блюз говорив про те, що відбувається тут і тепер. Пішла жінка, обдурив господар, річка змила будинок, прийшов лист про те, що кохана померла. Церква звала таку музику диявольською, і співаки знали, на що йдуть. Son House, проповідник, що почав грати блюз у 25 років, усе життя розривався між кафедрою і гітарою. Його «Preachin' the Blues» розповідає саме про цей розрив.

Та блюз не скиглить. Коли біду назвеш, вона трохи втрачає над тобою владу, тому перший рядок співак повторює двічі, ніби не вірить сам собі, а третій рядок відповідає на нього. Тут вистачає й похвальби, й чорного гумору, й відвертої чуттєвості, бо суботній вечір в джук-джойнті, придорожній забігайлівці для танців, теж частина правди. Дельта-блюз ставлять пізно вночі, коли потрібна не втіха, а чесність: щоб хтось сказав, що з ним теж таке бувало.

Бавовна, вода і рейки: Дельта на початку ХХ століття

Дельта — це пласка родюча рівнина між річками Міссісіпі та Язу, вкрита бавовняними плантаціями. Рабство скасували, проте темношкірі родини працювали здольниками: обробляли чужу землю за частку врожаю, яка після «розрахунку» з господарем перетворювалася на борг. Закони Джима Кроу, злидні, самосуди. Єдиним виходом були рейки, і мандрівний музикант, який заробляв піснями, а не мотикою, був для своїх ледь не втілення свободи.

Батьками стилю стали робочі пісні та польові вигуки, якими перегукувалися на плантаціях, і ті самі спірічуелс. Головна постать — Charley Patton, що жив на плантації Докері. Він грав на танцях, ляскав по корпусу гітари, закидав її за спину і вчив молодших. У 1920-х звукозаписні компанії відкрили ринок «расових платівок» для темношкірих покупців. Paramount, лейбл фірми з Вісконсину, що виробляла меблі й корпуси фонографів, з 1926 року записував Blind Lemon Jefferson, сліпого вуличного співака з Техасу. Він довів, що самотній чоловік із гітарою може продаватися. Згодом у Paramount записалися Patton (1929) і Son House (1930), але Велика депресія швидко поклала цьому край.

Без оркестру, без дозволу, без хепі-енду

Тоді в моді був класичний блюз: співачки з водевілів у супроводі джазових ансамблів, блиск і сцена. Дельта-блюз виглядав зовсім інакше. Він народжувався на ґанках, біля бочок із самогоном і в дорозі. Про славу ніхто не думав, бо музика була ремеслом: зіграй так, щоб танцювали до ранку, і завтра матимеш на хліб. Через це гра була вільною, особистою й дуже місцевою. Кожен майстер мав свої прийоми, а легенди на кшталт тієї, де Robert Johnson продає душу на перехресті, виростали з відчуття, що такої сили людина сама набути не може.

Ніж на струнах і голос, що тріщить

Звук у дельта-блюзу такий, яким його зробило життя. Інструментом була дешева акустична гітара, часом металева резонаторна National, бо в галасливій забігайлівці її було краще чути. На палець надягали слайд, тобто горлечко пляшки чи трубку, або просто брали ніж, і нота плакала й ковзала, наче голос. Великий палець вибиває басовий пульс, решта відповідають співаку. Розмір такту тягнеться, поки співак не договорить: виконавець не має кому підлаштовуватися. Голос хрипкий і кличний, щоб його було чути крізь натовп. Записи робили на один мікрофон, на крихкий шелак 78 обертів, і крізь їхній шум і досі б'є присутність живої людини.

Від плантації Стовалл до Лондона

1941 року фольклорист Alan Lomax записав для Бібліотеки Конгресу молодого тракториста Muddy Waters на плантації Стовалл. Почувши себе на платівці, той повірив у себе, 1943 року подався до Чикаго, підключив гітару до підсилювача, і так з'явився чиказький блюз. Через двадцять років хлопці з Лондона назвали свій гурт The Rolling Stones на честь його пісні «Rollin' Stone». Leadbelly, якого батько й син Lomax знайшли 1933 року у в'язниці Анґола, подарував Lonnie Donegan пісню «Rock Island Line», і з неї почався британський скіфл. Скіфл грали гурти з пральними дошками, серед них були й майбутні The Beatles. Від дельта-блюзу пішли також бугі-вугі, техаський блюз і кантрі, адже Jimmie Rodgers співав свої «блакитні йодлі» саме на блюзовій основі.

У 1960-х настало друге життя. Columbia видала платівку забутого Robert Johnson, а троє молодих фанатів 1964 року розшукали Son House у Рочестері, де той давно покинув музику. 1962 року Bob Dylan на своєму дебютному альбомі заспівав «Fixin' to Die» Bukka White і «See That My Grave Is Kept Clean» Blind Lemon Jefferson. У 1990-х R.L. Burnside та лейбл Fat Possum повернули гіпнотичний блюз пагорбів північного Міссісіпі, і стало ясно, що ця лінія не обірвалася.

З чого почати: чотири платівки, з яких чути Дельту

Почніть із «King of the Delta Blues Singers» Robert Johnson (1961). Ця збірка записів 1936–1937 років вплинула на ціле покоління британського року, а «Love in Vain» звідти The Rolling Stones потім переспівали на «Let It Bleed». Далі «Father of Folk Blues» Son House (1965). Тут чоловік, що двадцять років не торкався гітари, співає «Death Letter» так, ніби отримав той лист учора.

Щоб почути, з чого все почалося, візьміть будь-яку збірку записів Charley Patton для Paramount, хоча б заради «Pony Blues». Завершіть «Folk Singer» Muddy Waters (1964). Тут уже чиказька зірка повертається до акустичної гітари, а поруч молодий Buddy Guy. Після цих платівок дебют Bob Dylan сприймається як лист подяки дельті.