Вінілові платівки Eric Clapton

Ерік Клептон грає з початку шістдесятих і встиг побути щонайменше чотирма різними музикантами: гітаристом-фанатиком із Yardbirds і Cream, автором «Layla», м’яким студійним професіоналом сімдесятих і літнім блюзменом, який повернувся до першоджерел. Теги MusicBrainz це навіть не намагаються рознести: blues і blues rock ідуть майже врівень, і будь-яка його платівка десь між цими двома точками.

Як змінювалося звучання

Дебютний сольний альбом 1970 року — це ще майже Delaney and Bonnie: духові, хори, американський свінг, у якому Клептон свідомо ховається за гуртом. «Slowhand» 1977-го — інша людина: спокійний, майже лінивий темп, «Wonderful Tonight» і «Cocaine» поруч, гітара звучить рівно стільки, скільки треба, і ні секундою більше. А концертна серія «24 Nights» фіксує вже дев’яності: у січні й лютому 1990 і 1991 років Клептон відіграв резиденцію в лондонському Royal Albert Hall, щовечора змінюючи склад — від блюзового квартету до повноцінного оркестру.

Наш «Slowhand» — це перевидання 2012 року, і в нього є цікава деталь: каталожний номер на передній стороні й корінці (600753407233) не збігається з тим, що надруковано на звороті й на етикетках (0600753407233) — зайвий нуль спереду. На звороті також бракує напису «Eric Clapton» під трек-листом, який є на паралельному виданні того ж року з іншим номером у базі Discogs — тобто це два різні друки одного тиражу. Пресували в Schallplattenfabrik Pallas GmbH, лак різав Деніел Крігер на SST Brüggemann GmbH, а продюсером був Глін Джонс. У записі також узяли участь басист Карл Редл, барабанщик Джеймі Олдейкер і другий гітарист Джордж Террі — склад, з яким Клептон тоді постійно виступав наживо.

Що шукати на вінілі

Найцікавіша платівка нашої четвірки з погляду виробництва — «Slowhand» 2012 року. Лак для неї різав Даніель Кріґер у SST Brüggemann, а пресували на Pallas у Німеччині; у ранауті стоять літери Kr SST. Це той самий ланцюжок, за який доплачують у аудіофільських серіях, тут він дістався звичайному 180-грамовому перевиданню з розкладною обкладинкою.

«24 Nights» вийшли двома окремими виданнями, і плутати їх не варто: «Blues» — це два диски, «Orchestral» — три, обидва по 180 грамів, обидва зібрані з тієї самої резиденції в Royal Albert Hall. Матеріал не дублюється, але джерело спільне, тож брати обидва має сенс тільки якщо вам цікаві саме дві різні конфігурації гурту. Оцінки колекціонерів у них одні з найвищих серед сучасних концертників Клептона. Однойменний дебют 1970 року в нас у перевиданні Polydor на 180 грамів; у картці цього товару не заповнені ані рік, ані лейбл — ми це виправимо, на комплектацію воно не впливає.

З чого почати

Якщо хочеться зрозуміти, за що Клептона люблять, беріть «Slowhand»: він короткий, рівний і зроблений без жодного зайвого жесту. Дебют 1970 року цікавий тим, хто любить американський рок тієї доби більше, ніж британський блюз. «24 Nights: Blues» — очевидний вибір для гітарних людей, «Orchestral» — для тих, кому подобається великий склад і хто не боїться слова «оркестр» на конверті.

У каталозі всі чотири стоять у блюзі, і це правильна адреса для пізнього матеріалу. Ранній Клептон логічно шукається поруч із рештою класики сімдесятих — у золотій добі року.