Hill Country Blues ⁰

Уявіть недільну ніч у дерев'яній хатині серед пагорбів північного Міссісіпі. Сцени й афіш немає. Є одна гітара, барабанщик, якому за сорок хвилин жодного разу не захотілося змінити ритм, і люди, що танцюють, доки тримають ноги. Пісня не закінчується на третьому куплеті, вона закінчується, коли люди втомилися. Так звучить хілл-кантрі-блюз: одна з найстаріших гілок блюзу і водночас одна з найсучасніших. Світ почув її лише тоді, коли тим, хто її беріг, уже було за шістдесят.

Десятиліттями ця музика жила у дворах, на пікніках і в джук-джойнтах. Так на Півдні називають саморобні нічні бари для темношкірих робітників. Назву і славу стиль здобув на початку 1990-х, коли маленький лейбл з Оксфорда в штаті Міссісіпі почав записувати старих музикантів просто там, де вони грали.

Коло, з якого не хочеться виходити: блюз як транс і як спосіб вистояти

Класичний блюз розповідає історію: проблема, відповідь і розв'язка за дванадцять тактів. Хілл-кантрі-блюз нічого не розв'язує. Він бере одну фразу, один риф, один рядок про жінку, що пішла, про віскі чи про в'язницю, і повторює її, доки вона не перестає бути словами і стає станом. Тому його й називають трансовим блюзом: він не розважає, а затягує. Жалю до себе в ньому немає, є впертість. Та сама, з якою людина після важкої ночі зранку знову йде в поле.

Теми прості й чесні: кохання, що не склалося, бажання, гроші, яких немає, і намір усе одно протанцювати до світанку. Один з останніх альбомів Junior Kimbrough так і називається: Most Things Haven't Worked Out, тобто «Більшість речей не вдалася». Трагедії в цьому немає. Це просто констатація, після якої знову вступає ритм. Таку музику ставлять пізно ввечері, коли хочеться не думати, а відчувати: тіло знову має право бути тілом, а в голові стає тихо. Люди впізнають у ній себе, бо кожен знає, як це — ходити по колу і знаходити в цьому колі силу.

Пагорби на схід від Дельти: звідки взялася ця музика

Дельта Міссісіпі — це рівнина бавовняних плантацій, батьківщина Charley Patton, Son House і Robert Johnson. Трохи східніше земля здіймається пагорбами. Там лежать округи Маршалл, Панола й Тейт, містечка Холлі-Спрінгс, Комо, Сенатобія. Життя тут було ще глухішим: дрібні ферми, ґрунтові дороги, вихідні на сімейних пікніках під дудки й барабани. Цю традицію fife and drum, тобто оркестрів з очеретяної флейти і маршових барабанів, підтримували музиканти на кшталт Othar Turner. Її повторювана, майже африканська поліритміка увійшла в кров місцевих гітаристів.

Першим, хто виніс цю музику за межі пагорбів, став Fred McDowell. Він народився в Теннессі, фермерував у Комо і назавжди лишився «Mississippi Fred». У 1959 році до нього приїхав Alan Lomax, фольклорист, який десятиліттями записував народну музику Америки на польовий магнітофон. Після цих записів McDowell почали кликати на фестивалі фолк-відродження 1960-х. Він показував прийоми слайд-гітари молодій Bonnie Raitt, а Rolling Stones записали його You Gotta Move на Sticky Fingers. Поруч із ним варто згадати Bukka White, співака з того ж Міссісіпі: у 1937 році він записав Shake 'Em On Down, а невдовзі потрапив до в'язниці Parchman Farm, про яку потім співав.

Проти глянцю: чому старі люди з пагорбів зазвучали як панк

На початку 1990-х блюз для багатьох став респектабельним жанром барів і фестивалів: охайні соло, стандартні квадрати, костюми. У 1991 році студент Університету Міссісіпі Matthew Johnson разом із Peter Redvers-Lee заснував лейбл Fat Possum. Спершу він працював на залишки студентського кредиту Johnson. Той часто бував у джук-джойнті Junior Kimbrough і бачив, що покоління, яке тримає цю музику, швидко старіє. Порадником і продюсером став Robert Palmer, критик New York Times і автор книжки Deep Blues (не плутати з тезком-співаком у краватці). Девіз лейблу був зухвалим: Not the Same Old Blues Crap, тобто «Не той самий старий блюзовий мотлох». Цей сирий звук зачепив слухачів, що виросли на гранжі й панку. Iggy Pop голосно хвалив альбом All Night Long, а Kimbrough на його прохання виступав на розігріві його концертів.

Один акорд, стук ноги і нескінченний ґрув

Звук тут прямо випливає з того, навіщо ця музика існує. Якщо під неї танцюють до ранку, зміни гармонії їй не потрібні, потрібен ґрув, що не обривається. Тому McDowell міг тримати один акорд усю пісню і вести по струнах слайд: спершу кишеньковий ніж, потім кістку від стейка, згодом скляну трубку на безіменному пальці. Гітара тут водночас і бас, і мелодія, і ударні: великий палець гупає по нижній струні, як барабан на пікніку. Kimbrough, який замолоду показував гітарні прийоми сусідові Charlie Feathers, майбутній зірці рокабілі, грав на електрогітарі похмурі візерунки, що закручуються спіраллю. R.L. Burnside, сусід і учень McDowell з Холлі-Спрінгс, додав важкого буґі й хрипкого сміху між куплетами. Голоси без прикрас, запис сухий і кімнатний: All Night Long записали просто в джук-джойнті, на барабанах грав син Kimbrough.

Від джук-джойнту до гаражного року і хіп-хоп-бітів

Найнесподіваніший поворот стався, коли Fat Possum звів старих блюзменів з молодими рокерами. У 1996 році вийшов A Ass Pocket of Whiskey, де Burnside грає з Jon Spencer Blues Explosion. Цей нью-йоркський гурт розносив блюз на шматки з панківською енергією. Потім записи Burnside переклали на хіп-хоп-біти й семпли, а трек It's Bad You Know з альбому Come On In прозвучав у серіалі The Sopranos. Виявилося, що блюзовий повтор і семпл-петля — близькі родичі. Далі естафету підхопили North Mississippi Allstars, брати Luther і Cody Dickinson, які виросли поруч з Othar Turner і родиною Burnside. Підхопили її і The Black Keys з Огайо, ще один гурт Fat Possum: у 2006 році вони видали EP Chulahoma з піснями Kimbrough. Гаражний рок 2000-х багато в чому стоїть на цих пагорбах.

З чого почати слухати хілл-кантрі-блюз

Почніть з All Night Long Junior Kimbrough 1992 року. Там є Meet Me in the City: майже сім хвилин на одному акорді, і за цей час устигаєш забути, котра година. Далі поверніться до джерела, до I Do Not Play No Rock 'n' Roll Fred McDowell 1969 року. Він уже грає на електрогітарі, але назвою чесно попереджає, що грає те саме, що й на пікніках у Комо.

Too Bad Jim R.L. Burnside 1994 року покаже, як той самий транс звучить з усмішкою і важким кроком. А Shake Hands with Shorty North Mississippi Allstars 2000 року — як нове покоління забрало цю традицію в рок, почавши платівку з Shake 'Em On Down Bukka White. Поставте будь-яку з них, і вже на другій хвилині нога сама почне відбивати ритм.