Spirituals & Work Songs ¹

Ще не було платівок, сцени й музичної індустрії, а в полях американського Півдня вже звучали пісні, без яких не дотягнути до кінця дня. Їх ніхто не записував і не продавав. Автора в них теж не було, бо вони належали всім, хто співав. Звідси, з бавовняних полів, лісових молитовних зібрань і тюремних ферм, ростуть блюз, госпел, джаз, а за ними рок-н-рол, соул і хіп-хоп.

Spirituals і work songs найдавніше й найглибше коріння всього кола жанрів. Сьогодні ці пісні слухаються так само гостро, як колись, бо вони про те, що знає кожен: як витримати важке й не втратити себе.

Пісня, щоб дожити до заходу сонця

Душа цього стилю у витривалості. Робоча пісня потрібна була для діла: заспівувач подає рядок, гурт відповідає, і мотики, сокири чи кайла б'ють в один такт. Так робота йде рівніше, а людина в ній уже не сама. Втома, злість, смуток і жарт ставали ритмом, а ритм допомагав вистояти.

Спірічуелс розповідають ту саму історію мовою Біблії. Мойсей виводить народ з Єгипту, ріка Йордан відділяє неволю від обітованої землі, колісниця везе додому. Для невільника це водночас надія на небо і мрія про свободу тут, на землі. Фредерік Дуглас, утікач із рабства, який став голосом аболіціонізму, писав, що білі сприймали ці пісні як знак задоволення, хоча в них жила найглибша печаль. Цю музику ставлять, коли важко, коли треба зібратися з силами або просто згадати, що гідність можна зберегти навіть там, де в тобі не бачать людини.

Плантації, ліс і тюремні ферми Міссісіпі

Стиль складався два століття, поки існувало рабство. Після повстання Стоно 1739 року Південна Кароліна заборонила невільникам барабани, бо ними можна було подавати сигнали. Тож інструментом стали голос, долоні й ноги. На Морських островах Джорджії, відрізаних від материка, громада галла зберегла африканські звичаї, зокрема ring shout: люди рухаються колом, тупають і плескають, а спів дедалі більше розпалюється. Релігійні пробудження з їхніми табірними зібраннями принесли протестантські гімни, і невільники переспівали їх по-своєму.

Після 1865 року рабство скасували, але праця від того легшою не стала. Були здольництво (оренда землі за частку врожаю), каторжні бригади, тюремні ферми на кшталт Parchman у Міссісіпі, і робочі пісні жили далі. 1867 року вийшла збірка «Slave Songs of the United States», а 1871-го Fisk Jubilee Singers, хор студентів щойно заснованого Fisk University у Нешвіллі, рушили в турне, щоб зібрати гроші на свою школу. Через них світ уперше почув спірічуелс. Сільську живу традицію пізніше записав Alan Lomax, фольклорист, який десятиліттями їздив Півднем із записувальною апаратурою для Бібліотеки Конгресу.

Голос, якого ніхто не давав

Ці пісні звучали всупереч мовчанню, якого чекали від невільника, і всупереч карикатурі. У минулому столітті сцену заповнювали minstrel shows: білі артисти гримувалися під чорних і висміювали їх. Fisk Jubilee Singers протиставили цьому стриманий, серйозний спів і показали культуру, а не блазнювання. Про славу й гроші тут ніхто не думав, бо пісню не можна було привласнити. На її основі створювали свою, додавали рядок про наглядача, про кохану, про сонце, яке ніяк не сяде.

Мотика замість метронома

Звучання цілком випливає з умов. Співали а капела, а ритм задавали знаряддя: удар мотики припадає на сильну долю, видих на паузу. Заспів і відповідь, протяжний польовий крик холер, ноти, що сповзають між мажором і мінором (пізніше їх назвуть блюзовими), фальцет, який зривається на крик. Послухайте Ed Lewis, в'язня Parchman, якого Lomax записав 1959 року, коли гурт сапав землю. Голоси там важкі, як сама робота. У пагорбах північного Міссісіпі все звучить інакше: Sid Hemphill, сліпий мультиінструменталіст, син звільненого невільника, грав на саморобних дудках з очерету, а Ed Young з Комо водив оркестр «файф-енд-драм», де очеретяна флейта звучить над басовим і малим барабанами. Це звук сільського пікніка, і в ньому досі чути Африку.

Від польового крику до блюзу і госпелу

Холер, що його співав самотній робітник у полі, зустрівся з гітарою, і в 1910-х у дельті Міссісіпі з'явився Delta Blues. Ювілейні хори й квартети, які пішли слідом за Fisk, переросли в Traditional Gospel, а згодом прийшов Thomas A. Dorsey, колишній блюзовий піаніст, якого називають батьком госпелу. Онука Сіда Хемфілла Jessie Mae Hemphill понесла традицію пагорбів у блюз кінця ХХ століття. Спірічуелс співали на маршах руху за громадянські права, а 1999 року Moby вклав в основу «Natural Blues» запис Vera Hall, зроблений Ломаксом, і так ці голоси потрапили на танцмайданчики.

З чого почати слухати

Почніть з «Sounds of the South», серії, яку Atlantic видала 1960 року за записами Ломакса з подорожі 1959-го. Там є і тюремні робочі пісні Ed Lewis, і «Jim and John» оркестру Ed Young, записаний на ґанку його будинку в Комо. Далі беріть томи серії «Southern Journey», присвячені Морським островам Джорджії. Там головна Bessie Jones, хранителька ігор, гімнів і ring shout острова Сент-Саймонс, яка вчила цих пісень наступні покоління.

Найархаїчніше звучить «The Devil's Dream», збірка записів Sid Hemphill 1942 року. Скрипка, банджо, очеретяні дудки й місцеві балади там старші за сам блюз. Ставте ці платівки ввечері, після довгого дня, і слухайте, як люди співали, щоб вистояти.