Classic Country ⁰

Сто років тому музика Аппалачів звучала там, де її грали: на ґанку після роботи, у сільській церкві, на танцях у сусідній долині. Скрипаль переймав мелодію від діда, балада переходила від матері до доньки, і ніхто не вважав це справжньою музикою. Потім у гори приїхали мікрофони, і виявилося, що пісні шахтарів, залізничників і фермерів хоче слухати вся країна.

Класичне кантрі тоді зневажливо називали hillbilly, тобто «музика горян». Це мить, коли сільська Америка вперше почула себе з платівки. Усе, що потім назвуть country, від Hank Williams до Johnny Cash, починається тут: з голосу, гітари й пісні про дорогу додому.

Про матір, потяг і могилу — без жодних прикрас

Раннє кантрі співає про те, чого в житті не сховаєш: про матір, яку більше не побачиш, про хатину в долині, про потяг, що везе геть від усього рідного, про Бога й надію зустрітися «там, за рікою». Ці пісні не намагаються бути гарними, вони намагаються бути правдою. Коли The Carter Family співають «Keep On the Sunny Side», це не наївний оптимізм. Це вперте рішення людей, яким небагато дісталося від життя, все одно триматися світла.

Поруч із цією тихою вірою жив інший герой — волоцюга. Jimmie Rodgers співав про безробітних у товарних вагонах, про жінок, що пішли, про в'язницю, і співав з усмішкою, ніби жарт над бідою — єдиний спосіб її пережити. Ця музика каже слухачеві просту річ: ти не один у своїй втомі й тузі за домом. Її ставлять, коли сумуєш за місцем, якого вже немає, або хочеш чогось чесного й неспішного, як розмова зі старим.

Аппалачі, грамофон і літо в Бристолі

На початку 1920-х звукозаписні компанії шукали нових покупців. Радіо відбирало міську публіку, а успіх платівок для темношкірих слухачів показав, що в провінції є величезний ринок, до якого ніхто не дійшов. У 1923 році продюсер Ralph Peer із компанії Okeh записав в Атланті скрипаля Fiddlin' John Carson, і перший тираж миттю розкупили. Слово hillbilly прилипло до жанру, коли Peer назвав так струнний гурт Al Hopkins — The Hill Billies.

Переломним стало літо 1927 року. Peer, уже від компанії Victor, приїхав у Бристоль на межі Теннессі й Вірджинії і дав у газеті оголошення, що шукає місцевих музикантів. Там уперше записалися The Carter Family — A. P. Carter, його дружина Sara і її кузина Maybelle — і колишній залізничник Jimmie Rodgers. Ці Bristol Sessions називають «великим вибухом» кантрі. А в Нешвіллі радіостанція WSM запустила суботню програму, що стала Grand Ole Opry. Коли настала Велика депресія, ця дешева й рідна музика стала розрадою для зубожілої провінції.

Чорний блюз, старі балади й жодної фальші

Коріння стилю — в баладах шотландських, ірландських та англійських переселенців, у церковних гімнах і скрипкових мелодіях до танців. Але без блюзу класичного кантрі не було б. Rodgers виріс біля залізниці й переймав манеру в темношкірих робітників, а його «блакитні йодлі» — це блюз, заспіваний білим південцем із фальцетним переливом. Maybelle Carter багато чого навчилася в темношкірого гітариста Lesley Riddle, з яким A. P. їздив горами по пісні. Цю музику рухала не жага слави, а потреба зберегти своє. На противагу бродвейським мелодіям і поставленим голосам тут співали природно, гнусаво, і грали те, що можна зіграти вдома.

Суха гітара, плач слайду і перелив йодлю

Звучання раннього кантрі — наслідок бідності й чесності. Грали на тому, що мали: гітарі, скрипці, банджо, мандоліні, згодом на гавайській слайд-гітарі, яку кладуть на коліна й змушують плакати металевим бруском. Звук сухий, з різкими короткими ударами по струнах: один мікрофон, один дубль, ніякої луни. Maybelle Carter вигадала манеру, яку назвуть Carter scratch: великим пальцем вона веде мелодію на басових струнах, рештою б'є акорди, тож гітара стає водночас і голосом, і ритмом. Над усім — високі гармонії, як у сільському хорі, і йодль Rodgers, що проривається, мов гудок далекого потяга.

Від Grand Ole Opry до рок-н-ролу

Класичне кантрі зробило сільську музику професією. Скрипаль і співак Roy Acuff став головною зіркою Grand Ole Opry, а 1942 року разом із пісняром Fred Rose заснував у Нешвіллі видавництво Acuff-Rose, яке згодом підписало Hank Williams. Канадець Hank Snow, що виріс на записах Rodgers, продовжив тему дороги піснею «I'm Movin' On». Далі стиль розгалузився: у Техасі Bob Wills змішав його з джазом у western swing, у придорожніх барах він погучнішав до honky tonk, а Bill Monroe розігнав гірську струнну музику до bluegrass. У Британії підлітки з пральними дошками грали американські фолк- і гілбілі-пісні як skiffle. А 1954 року в Мемфісі юний Elvis Presley записав «Blue Moon of Kentucky» Monroe, і зі зустрічі кантрі з блюзом народився rockabilly.

З чого почати слухати класичне кантрі

Почни з Jimmie Rodgers: будь-яка збірка його записів для Victor 1927–1933 років з «Waiting for a Train» і серією «Blue Yodel» покаже, як блюз, гумор і самотність складаються в одну пісню. Далі — The Carter Family і «Anchored in Love: Their Complete Victor Recordings 1927–1928», де є «Wildwood Flower» і та сама гітара Maybelle. Щоб почути, якою ця музика стала в радіоефірі, візьми «The Essential Roy Acuff 1936–1949». А всю картину одразу дасть «Anthology of American Folk Music», яку колекціонер Harry Smith у 1952 році зібрав із забутих 78-обертових платівок. Саме з неї покоління Bob Dylan заново відкрило ці голоси з гір.