Texas Blues ⁰

Даллас, 1920-ті. На вулицях чорного району Deep Ellum співає сліпий чоловік. Голос у нього такий високий і пронизливий, що пробивається крізь гамір вулиці. Поруч іде хлопчик-поводир, який водить його від кута до кута. Співака звали Blind Lemon Jefferson, і він став одним із перших сільських блюзменів, чиї платівки добре продавалися. Хлопчика звали Aaron Thibeaux Walker, згодом увесь світ знатиме його як T-Bone. Минуло двадцять років, і цей хлопчик підключив гітару до підсилювача та навчив блюз говорити новим голосом.

Між цими двома кадрами вміщається вся історія техаського блюзу. Це стиль, у якому гітара вийшла з-за спини співака й стала окремим героєм пісні, з характером і правом на голос. Від нього пішли B.B. King, Eric Clapton і Stevie Ray Vaughan, а з ними й та гітарна мова, якою рок говорить досі.

Понеділок буремний, вівторок не кращий, але в суботу ми танцюємо

Техаський блюз про людину, яка втомилася, але не зігнулася. Його найвідоміша пісня, Stormy Monday T-Bone Walker, по суті перелічує дні робочого тижня, і кожен важчий за попередній. Тут немає містичного жаху й диявола на перехресті. Тут є звичайне життя: робота, гроші, жінка, яка пішла. А ще гідність, з якою про все це можна розповісти. Техаський блюзмен передусім оповідач. Lightnin' Hopkins умів скласти пісню просто на ходу: про повінь, про господаря ферми, про те, що сталося з ним того ж ранку.

У цій музиці гітара відповідає голосу, як друг за столом: сперечається, підтакує, іноді сміється. Її ставлять пізно ввечері, коли день був важкий і хочеться не втіхи, а компанії. Вона не вдає, що життя справедливе, але виходить до нього в найкращому костюмі. T-Bone грав у бездоганних костюмах, тримав гітару за головою і сідав на шпагат, не перестаючи грати. Таке шоу було відповіддю долі: мені погано, але подивіться, як я тримаюся.

Бавовна, ліс і дорога між Далласом та Х’юстоном

Техас початку XX століття жив із бавовняних полів, де чорні родини працювали здольниками за частку врожаю. Ще були лісорозробки в соснових лісах на сході штату, залізниці й нафтовий бум. Музиканти кочували між робітничими таборами й містами та грали там, де по суботах платили. Простір величезний, і пісня мала нести історію на довгу відстань. Найважливішими центрами стали міста: Deep Ellum у Далласі та чорний район Third Ward у Х’юстоні. Саме там восьмирічний Сем Хопкінс, почувши Blind Lemon на церковному пікніку в містечку Buffalo, вирішив, що блюз буде його долею.

Потім прийшли Депресія і війна, і техасці рушили на захід, до каліфорнійських заводів і верфей. T-Bone опинився в Лос-Анджелесі ще в 1930-х, грав у клубах на Central Avenue і першим серед блюзменів перейшов на електричну гітару Gibson. Він дружив із Charlie Christian, першим великим джазовим електрогітаристом. Слідом на захід поїхали Lowell Fulson, уродженець Оклахоми, який грав у Техасі з мандрівним співаком Texas Alexander, і Pee Wee Crayton з техаського Rockdale, що вчився просто в T-Bone. У Х’юстоні тим часом Don Robey, власник клубу Bronze Peacock, заснував лейбл Peacock Records. До цього його підштовхнув вечір 1947 року: T-Bone захворів просто під час концерту, молодий Clarence «Gatemouth» Brown узяв його гітару й підірвав залу.

Перекричати оркестр і не бути нічиїм акомпанементом

В епоху біг-бендів гітара була найтихішим інструментом сцени. Вона відбивала ритм і тонула за трубами й саксофонами. Підсилювач дав гітаристу голос, рівний духовим, і техаські музиканти скористалися цим першими. Для них це була не технічна новинка, а право бути почутим. Водночас стиль не мав ілюзій щодо індустрії. Lightnin' Hopkins записувався для будь-якого лейбла, що платив готівкою, і часто продавав конкурентам трохи різні версії однієї пісні. Слава важила менше, ніж суботній танцмайданчик і гроші в кишені. Слухачам ця музика давала вихідний вечір, коли можна скинути тягар тижня. А Stormy Monday в епоху розділених за кольором шкіри хіт-парадів знайшла відгук і в чорної, і в білої публіки.

Одна струна, що співає як саксофон

Дельта-блюз тягнув звук слайдом, а техаська гітара виспівує мелодію по одній ноті. Вона гне струну, свінгує, вплітає джазові акорди. За T-Bone зазвичай стоять духові й фортепіано, а його фрази звучать як соло саксофоніста. Lightnin' Hopkins лишив звук сирим і просторим: гітара відповідає кожному рядку, і він легко додає чи викидає такти, коли так велить історія. Albert Collins пішов ще далі. Він налаштовував Telecaster у відкритий фа мінор, ставив каподастр високо на гриф і грав без медіатора, самими пальцями. Звук виходив різкий, як лезо, тому його прозвали Iceman, а пісні він називав Frosty чи Sno-Cone. Перш ніж музика стала його ремеслом, Коллінз дванадцять років пропрацював водієм вантажівки. Може, тому на концертах він брав довжелезний кабель і виходив грати просто між людьми.

Від Чикаго до Каліфорнії — і знову додому, в Техас

Підлітком Freddie King переїхав із Техасу до Чикаго, і техаська мелодійність змішалася там із жорсткістю місцевих клубів. Його інструментал Hide Away став стандартом, а Eric Clapton записав його з John Mayall's Bluesbreakers. Електрична соло-гітара, яку T-Bone вивів на перший план, стала мовою всього чиказького блюзу. У Каліфорнії виріс West Coast blues: гладкий, джазовий, із духовими. У бенді Fulson у ті роки грав молодий Ray Charles, а Reconsider Baby Fulson пізніше заспівав Elvis. Далі з Техасу вийшов блюз-рок: Johnny Winter із Beaumont, ZZ Top із Х’юстона, Stevie Ray Vaughan з Остіна і його Texas Flood. Albert Collins пережив друге народження на чиказькому лейблі Alligator і записав спільний альбом Showdown! з Robert Cray і Johnny Copeland.

З чого почати: від кімнати в Х’юстоні до крижаного Telecaster

Почніть із T-Bone Blues T-Bone Walker, платівки Atlantic, де зібрано його записи середини 1950-х. Тут чути, як блюз уперше вбрався в костюм і заговорив гітарою. Потім перейдіть до протилежності, Lightnin' Hopkins на Folkways 1959 року. Дослідник Sam Charters знайшов Хопкінса в орендованій кімнатці в Х’юстоні й записав його на позичену акустичну гітару через один мікрофон. Вийшов голий, самотній і чесний запис, з якого почалася друга кар’єра Хопкінса.

Далі буде Let's Hide Away and Dance Away with Freddy King 1961 року: інструментали, під які хочеться танцювати, з тим самим Hide Away. Наостанок поставте Ice Pickin' Albert Collins, його дебют на Alligator. Тут техаська гітара звучить як холодний дріт під напругою, і вже зрозуміло, звідки взявся весь блюз-рок.