Classic Blues ⁰

Серпень 1920 року, Нью-Йорк. У студії лейбла Okeh співачка з гарлемських ревю Mamie Smith і музиканти її Jazz Hounds записують пісню Crazy Blues. Директори компанії не вірять в успіх. До того ніхто не записував, як темношкіра жінка співає блюз, і здавалося, що таку платівку ніхто не купить. Проте за перший місяць розійшлося близько 75 тисяч копій. Просто покупців раніше ніхто не питав.

Так почався класичний блюз. Це перший блюз на платівках і одна з перших записаних популярних музик узагалі. Ціле десятиліття голосом цього блюзу були жінки: владні й дотепні, з пір’ям у волоссі та болем у голосі. Musicmap датує стиль 1923 роком, бо саме тоді вперше записалися дві його головні співачки, Bessie Smith і Ma Rainey. Класичний блюз — це лист, написаний голосом замість чорнила.

Біль, про який співають уголос і з піднятою головою

Про що співали ці жінки? Про чоловіка, який пішов уранці й не повернувся. Про порожнє ліжко, порожній гаманець, повінь, що змила дім, а ще про віскі, ревнощі й в’язницю. Але скаргою жертви це ніколи не звучить. Класичний блюз — це жінка, яка виходить на сцену і при сотні свідків називає своє горе на ім’я. Так вона стає сильнішою за нього. У Bessie Smith навіть найчорніший рядок звучить як вирок, а не як прохання.

І ще в цих піснях багато тілесності й гумору. Вони відверто говорили про бажання. У Prove It on Me Blues 1928 року Ma Rainey співала про жінку в комірці й краватці, яка гуляє з подругами. Тоді про таке не говорили взагалі. Цю музику ставлять, коли не хочеться тікати від свого стану, а хочеться прожити його до кінця і випрямитися. Вона каже слухачеві: тобі погано, але ти не сам, і з цим можна встояти на ногах.

Гарлем, Чикаго і дорога з Півдня

Класичний блюз народився з Великої міграції. У 1910–1920-х роках сотні тисяч темношкірих американців тікали з Півдня до Чикаго, Нью-Йорка й Детройта. Вони тікали від сегрегації, самосудів і злиднів на бавовняних полях. У нових містах у них з’явилися заробіток, гроші на патефон і туга за домом. Сільський блюз Півдня, який пізніше назвуть Delta Blues, переїхав на північ разом із ними.

Дорогу проклала сцена. Ma Rainey з Джорджії ще дівчиною гастролювала з наметовими шоу менестрелів, як-от Rabbit's Foot Minstrels. За її словами, 1902 року в містечку в Міссурі вона почула, як дівчина співає про покинуту любов, і взяла таку пісню у свій номер. Мемфіський композитор W.C. Handy, якого називають «батьком блюзу», ще в 1910-х записав блюз нотами. Його St. Louis Blues грали оркестри по всій країні. Театральна мережа TOBA, що обслуговувала темношкіру публіку, возила співачок від міста до міста. Їм залишалося тільки дістатися до мікрофона.

Свій голос для своїх людей

Звукозаписна індустрія довго вдавала, що темношкірих покупців не існує. Perry Bradford, гарлемський піаніст, композитор і видавець, роками обходив компанії. Зрештою він переконав Fred Hager, керівника записів Okeh, ризикнути. Після успіху Crazy Blues з’явилися «race records», тобто окремі каталоги для темношкірої аудиторії, і слідом за Okeh у цю справу пішли Columbia та Paramount. Платівки потрапляли навіть туди, де не було магазинів. Провідники спальних вагонів Pullman купували їх у містах і перепродавали в сільській глибинці. Уперше люди могли купити не карикатуру на себе, а власний голос. Їхньою зіркою була жінка, схожа на сусідку з їхньої вулиці.

Діва, оркестр і рупор замість мікрофона

Звук класичного блюзу — це театр. Попереду жіночий голос, поставлений так, щоб без жодного підсилення долетіти до гальорки. Bessie Smith розтягує склади, трохи «підгинає» ноти, і кожне її слово чути. За нею грає джазовий склад: фортепіано, корнет, кларнет, тромбон. Інструменти не просто акомпанують, а відповідають співачці: вона кидає фразу, корнет її підхоплює. Найкращий приклад — St. Louis Blues 1925 року, де Bessie співає в дуеті з корнетом молодого Louis Armstrong. Спершу все записували акустично, у великий рупор, і кожна пісня тривала приблизно три хвилини, бо більше не вміщалося на бік шелакового диска. Найменше пощастило Ma Rainey. Вона записувалася на Paramount, а цей лейбл мав славу поганого запису, тож міць її голосу дійшла до нас лише частково. Але навіть крізь шипіння зрозуміло, чому зали замовкали.

Що лишилося, коли завіса впала

Велика депресія майже миттєво зупинила класичний блюз. Після 1929 року люди не мали грошей ні на платівки, ні на театри. Публіка пішла до дешевших вуличних гітаристів і до свінгових оркестрів. Bessie Smith загинула 1937 року після автокатастрофи в Міссісіпі. Понад тридцять років її могила стояла без надгробка, поки 1970 року його не оплатила Janis Joplin. Цей вчинок добре показує, куди пішов стиль. Billie Holiday виросла на платівках Bessie. Thomas A. Dorsey, піаніст Ma Rainey на прізвисько Georgia Tom, згодом став батьком госпелу. Dinah Washington присвятила Bessie цілий альбом. Кожна співачка, яка без вибачень співає про свій біль, стоїть на сцені, яку збудували ці жінки.

З чого почати слухати

Почніть із Crazy Blues від Mamie Smith. Це не найглибший запис, але найважливіший: так звучить мить, коли двері відчинилися. Далі візьміть The World's Greatest Blues Singer (1970). Цією подвійною платівкою Columbia відкрила серію з п’яти випусків, які вперше зібрали всі записи Bessie Smith. Тут її перші шістнадцять і останні шістнадцять пісень, тож чути весь шлях: від Downhearted Blues 1923 року до жвавої Gimme a Pigfoot 1933-го. Якщо захочеться ще, слухайте Empty Bed Blues (1971), третій том серії, названий за її знаменитою двозначною піснею.

Потім Ma Rainey (Milestone, 1974), подвійний альбом зі See See Rider Blues і Prove It on Me Blues. З нею грають Louis Armstrong, бендлідер і піаніст Fletcher Henderson, гітарист Tampa Red і Georgia Tom. Ставте цю музику ввечері, коли день не вдався, і дайте Bessie та Ma сказати все за вас.