Gothic Rock & Deathrock ³⁷

Зима 1979-го, Веллінгборо — невеличке англійське містечко неподалік Нортгемптона. Гурт Bauhaus, який існує лише шість тижнів, приходить у дешеву студію і з одного дубля записує понад дев’ять хвилин сухого клацання барабанів, гітари, що ніби капає зі стелі, і баса, який ходить колами. Голос вступає лише через кілька хвилин, і співає він про похорон Бели Лугоші, угорського актора, який у фільмі 1931 року зіграв Дракулу. Пісня не потрапила в чарти, але саме з неї зазвичай відраховують готик-рок.

Цей стиль з’явився не через моду на чорне. Він став відповіддю на питання, яке виникло після панку: що робити, коли бунт відгримів, а світ лишився таким самим?

Музика, яка не відводить очей від темряви

Готик-рок про те, про що зазвичай мовчать: смерть, самотність, тілесність, страх і дивну красу, яку можна в ньому знайти. Він не втішає і не обіцяє, що все буде добре. Зате він дозволяє визнати, що буває погано, і не соромитися цього. У цьому його чесність: меланхолія тут не поза, а спосіб дивитися на життя без рожевих окулярів.

Його ставлять пізно ввечері, коли місто затихло, а думки ні. Він для тих, хто відчуває себе чужим у святковому натовпі й кому легше від того, що хтось уже проспівав його тривогу. Тут багато театру — вампіри, руїни, хрести, — але за декораціями стоїть дуже людське бажання дати страху ім’я і форму. Саме тому люди впізнають у ньому себе: темрява, яку назвали, лякає менше.

Північна Англія, кінець сімдесятих: сірість, що просила барв, і обрала чорну

Британія на межі десятиліть — закриті заводи, страйки, безробіття і похмурі промислові міста на кшталт Лідса чи Нортгемптона. Панк 1976–1977 років пообіцяв, що все можна зруйнувати й почати заново, але дуже швидко став ще одним товаром на полицях. Пост-панк, який прийшов слідом, почав шукати нову мову, і частина гуртів пішла не в танцювальний фанк і не в електроніку, а всередину себе — в холодні, гулкі простори.

Дорогу проклали живі впливи. Joy Division із Манчестера звучали як порожні цехи вночі. Siouxsie and the Banshees, лондонський гурт, що виріс з оточення Sex Pistols, принесли гіпнотичні ритми й образ жриці. Ще раніше були похмурий мінімалізм The Velvet Underground, театральність Девіда Боуї та даб — ямайська студійна музика відлунь і порожнечі, яку Bauhaus відкрито розчиняли у своєму звуці. А індустріальна сцена показала, що шум і дискомфорт теж можуть бути музикою.

Проти фальшивого оптимізму і на боці тих, хто не вписався

Готик-рок виник як відмова грати в бадьорість. Поп кінця сімдесятих продавав глянець, а панк ставав клоунадою для таблоїдів, тож нова темна хвиля відповідала зневірою, іронією і мистецтвом. Тут цінували незалежність: Bauhaus перейшли на інді-лейбл 4AD, а The Sisters of Mercy, гурт, заснований 1980 року в Лідсі співаком Ендрю Елдрічем, видавалися на власному лейблі Merciful Release. Сам Елдріч згодом постійно відмахувався від титулу «хрещеного батька готики», бо будь-яка етикетка здавалася йому кліткою. Тим часом у Лос-Анджелесі з місцевого панку виріс дезрок: Christian Death, заснований 16-річним Роззом Вільямсом, і 45 Grave зі співачкою Дайною Кенсер змішали ярість панку з естетикою дешевих фільмів жахів. У Лондоні 1982 року відкрився клуб Batcave, де грали Specimen і Sex Gang Children, і готика стала субкультурою з власним одягом, гримом і спільнотою.

Бас веде, гітара ріже, голос опускається на дно

Звук готик-року логічно випливає з його світогляду. Бас тут головний: він тримає мелодію, а гітара стає атмосферою — холодні дзвінкі акорди, хорус і дилей, що розтягують кожну ноту в коридор. Барабани часто механічні й тупі, як серцебиття в порожній кімнаті; у The Sisters of Mercy замість барабанщика взагалі драм-машина на прізвисько Doktor Avalanche. Вокал опускається вниз: глибокий баритон Елдріча, драматичний Пітер Мерфі з Bauhaus, заклинання Сюзі Сью. Дезрок грає сиріше й ближче до панку, з племінними ритмами й трохи гротеску, а готик-рок — ширше й урочистіше, наче в соборі з вибитими вікнами.

Від бетонних підвалів до металу, синтезаторів і стадіонів

Готика пережила свою епоху і розійшлася в різні боки. Хтось замінив гітари синтезаторами, і так з’явилися darkwave і coldwave. Метал перейняв її повільну урочистість: британці Paradise Lost невипадково назвали свій альбом 1991 року Gothic, а з цієї суміші виросли doom і готик-метал. Horror punk і психобілі ділили з дезроком любов до кладовищ і бі-муві. А далі були HIM із «love metal», Marilyn Manson, Evanescence — масова культура, яка навчилася говорити мовою, вигаданою в клубних підвалах. The Cure довели, що з цієї темряви можна вийти до величезних залів, не зрадивши себе.

З чого почати слухати: чотири двері в ніч

Почніть із Bauhaus — In the Flat Field (1980), їхнього дебютного альбому на 4AD: нервового, кутастого, театрального, з Пітером Мерфі, який то шепоче, то кричить. Потім — Pornography (1982) The Cure: найтемніший запис Роберта Сміта, щільний і задушливий, справжнє занурення без страховки. Juju (1981) Siouxsie and the Banshees покаже інший бік готики — ритмічний, магнетичний, з гітарою Джона Макґеоха, що звучить як скло.

Коли захочеться розмаху, ставте Floodland (1987) The Sisters of Mercy — готичну оперу з хорами й драм-машиною, після якої тиша в кімнаті звучить інакше. А якщо потягне туди, де готика ще пахне панком, знайдіть Only Theatre of Pain (1982) Christian Death — точку, з якої американський дезрок почав свій рахунок.