Happy Hardcore ⁰

Роттердам, середина дев’яностих. У залі, де ще вчора гупав габбер із бочкою, схожою на удар молота по залізу, над тим самим шаленим ритмом раптом з’являється щира, майже дитяча мелодія. Жіночий голос співає про веселку в небі, і натовп у спортивних костюмах стрибає, наче на випускному. Хепі-хардкор — це момент, коли найшвидша й найсуворіша танцювальна музика Європи вперше посміхнулася. І посміхнулася на повну, без іронії.

Критики його зневажали, старі фанати хардкору називали зрадою, а він тим часом заповнював зали від Мілтон-Кінза до Гааги. Він давав те, чого бракувало: дозвіл радіти вголос.

Радість, яка задихається від бігу

Хепі-хардкор про найпростіше відчуття: все буде добре. Пісні в ньому про кохання, про сонце після дощу, про зорі й чудові дні. Ця наївність навмисна, як у листівці, підписаній від руки. Але під солодкою мелодією завжди мчить шалений темп, і саме в цьому поєднанні суть стилю. Тут радість не лінива, вона така, від якої перехоплює подих, ніби біжиш на пероні назустріч рідній людині.

Цю музику ставлять, коли хочеться вимкнути голову і ввімкнути серце. Для підлітків із британських провінційних містечок і нідерландських спальних районів у ній не треба було вдавати крутого. Можна махати руками, підспівувати фальцетом і не озиратися на снобів. Хепі-хардкор каже слухачеві: радість не мусить бути розумною, щоб бути справжньою. Тому в ньому досі впізнають себе ті, кого колись вважали «занадто»: занадто гучними, занадто щасливими, занадто простими.

Між Ессексом і Роттердамом: рейв розколюється навпіл

На початку дев’яностих британський breakbeat hardcore був паливом великих рейвів. Він складався з розігнаних брейків, хаусового піаніно й голосів, піднятих майже до писку. У 1993–1994 роках ця музика розкололася. Одна гілка пішла в темряву й важкий бас і стала jungle. Друга лишилася з піаніно, світлом і рівною бочкою «на чотири». Головним на цьому боці був Slipmatt, діджей з Ессексу й колишній учасник рейв-дуету SL2: його серія треків SMD фактично задала звучання стилю. Поряд грали Vibes, Dougal, Seduction і шотландець Scott Brown, а лондонське піратське Dream FM пускало все це в ефір.

Того ж 1994-го закон Criminal Justice and Public Order Act взявся за нелегальні рейви під відкритим небом, і вечірки переїхали в клуби на кшталт The Sanctuary у Мілтон-Кінзі. У Нідерландах тим часом панував габбер, надшвидкий хардкор робітничого Роттердама. DJ Paul Elstak, гаазький діджей суринамського походження, у 1992 році заснував Rotterdam Records, одну з фортець габберу. Саме він невдовзі почав накладати на сталеву бочку мелодії, які хочеться наспівувати. А дует Charly Lownoise & Mental Theo з Гааги 1994-го випустив «Wonderfull Days» із вокалом із нідерландського поп-хіта 1971 року.

Проти похмурості: хардкор вирішив розсміятися

Хепі-хардкор став відповіддю на дедалі важчу атмосферу сцени. Британський хардкор темнішав, а габбер ставав усе агресивнішим, з моторошними семплами й культом жорсткості. Elstak першим голосно спитав, чому не можна просто радіти. Його «Rainbow in the Sky» на мотив балади Elkie Brooks «Sunshine After the Rain» грали на радіо, а не лише в андеграундних залах. Ветерани розлютилися, а австралійське тріо Nasenbluten навіть записало на адресу Роттердама відверто образливий дис-трек. В Англії у 1995 році вийшов «Toy Town» дуету Hixxy & Sharkey з обдертими брейками й цукровим вокалом. Після нього сцена остаточно розійшлася на два табори. Хепі-хардкор свідомо обрав дешевий блиск замість поважності, і саме в цій відмові від серйозності була його свобода.

Піаніно, гелій і бочка, що підкидає

Звучання випливає з цієї філософії. Темп тримається біля 170–180 ударів на хвилину, але бочка не трамбує, а підкидає, звідси й друга назва, bouncy techno. Над нею звучать рейв-піаніно з акордами, що тягнуть угору, синтезаторні «дзвіночки» й мажорні рифи, які запам’ятовуються з першого разу. Жіночий вокал прискорюють до високого, майже мультяшного тембру, а в нідерландських треках з ним чергується скоромовка MC. Мелодії сміливо позичали з попу: Party Animals, наприклад, розігнали баладу Olivia Newton-John «Have You Ever Been Mellow». Продакшн яскравий і без тіней, бо прихованих сенсів тут ніхто й не шукав.

Від табору Butlins до Євробачення

Пік припав на 1996 рік. Лейбл React Music видав першу збірку Bonkers, яку змішали Hixxy і Sharkey. Назву взяли від бару в курортному таборі Butlins, і це, мабуть, найчесніший опис усієї історії. Серія стала найпродаванішою хардкор-збіркою в історії. Того ж року John Peel, легендарний ведучий BBC Radio 1, записав першу хепі-хардкор-сесію зі Scott Brown. На межі тисячоліть британці зробили звук масивнішим, і так з’явився UK hardcore Darren Styles, а Sharkey і Kevin Energy розкладали мелодії на абстрактні візерунки freeform. Ті, кого ця солодкість дратувала, натисли газ до упору: так з’явилися speedcore, а згодом frenchcore. У 2024 році Elstak став співавтором «Europapa» Joost Klein, пісні, з якою Нідерланди поїхали на Євробачення.

З чого почати: чотири двері в країну веселок

Почніть з альбому DJ Paul Elstak «May the Forze Be with You» (1995). На ньому чути, як габбер учиться співати, а «Rainbow in the Sky» звучить як гімн усього стилю. Далі перенесіться в Англію з «All Over the UK» (1996) Force & Styles, дебютом Пола Гоббса й Даррена Мью. У ньому вже є ті піаніно й мелодії, з яких виросте весь британський хардкор наступних десятиліть.

Третьою поставте першу Bonkers (1996): це знімок епохи в одному міксі, з «Toy Town» і щасливим божевіллям танцполу. А щоб почути європейський радіобік стилю, візьміть «Headsex» британського дуету Technohead, автора безсоромно чіпкого «I Wanna Be a Hippy». Після цих платівок ви або назавжди закриєте вуха, або ще довго всміхатиметеся, бо чогось посередині хепі-хардкор не передбачає.