Nu Skool Breaks ¹

Наприкінці дев'яностих у брейкбіту була несподівана проблема: він став занадто популярним. Біг-біт із гітарними рифами й хіп-хоп-семплами звучав у рекламі, на радіо й на фестивальних полях. Клубні діджеї, які виросли на рейвах, відчували, що з цієї музики зникло головне — напруга танцполу о третій ночі. Nu skool breaks з'явився тоді, коли кілька лондонських діджеїв вирішили не повертатися в минуле, а знову зробити ламаний ритм музикою майбутнього.

Назва підморгує «старій школі» рейву, але про ностальгію тут не йдеться. Це той самий розірваний барабанний бій, тільки відшліфований комп'ютером, з басом, від якого вібрує грудна клітка, і з атмосферою нічного міста, яке не збирається спати.

Музика для тих, хто не хоче марширувати

Душа nu skool breaks — у суперечці з рівним «бум-бум-бум» хаусу й техно. Прямий ритм бочки веде тебе, як конвеєр. Брейк змушує тіло щомиті вирішувати, куди ступити далі. Твердої опори тут немає, і саме в цьому свобода. Ця музика каже слухачеві: не треба рухатися, як усі, і не треба бути веселим, щоб танцювати.

Вона темна, але не депресивна. Це звук пізньої години, коли клубний підвал заповнений людьми, які прийшли по відчуття, що тіло й бас — одне ціле. У ній чути тривогу мегаполіса початку двохтисячних: камери, реклама, споживання в кожній щілині. Найвідоміший трек жанру, «We Want Your Soul» Адама Фріланда, по суті є танцювальною сатирою на консюмеризм. Таку музику вмикають, коли потрібна енергія з характером: ноги рухаються, а голова не вимикається.

Лондонський підвал Bar Rumba і друга половина дев'яностих

Стиль народився в Лондоні, у клубі Bar Rumba — тісному підвалі з дуже добрим звуком. З 1996 року там ішли вечірки Friction. Їх заснували Ренні Пілгрем (Rennie Pilgrem, діджей і продюсер, власник лейблу TCR — Thursday Club Recordings), Адам Фріланд (Adam Freeland, діджей, який змішував на трьох вертушках хіп-хоп, техно й хаус), діджей Tayo та промоутер Ієн Вільямс. Назву «nu skool breaks» придумали саме для звуку цих ночей.

Британська клубна сцена тоді була на піку і водночас розпадалася на окремі світи. Джангл переріс у драм-н-бейс і став технічною музикою для знавців. UK garage захопив піратські радіостанції. А біг-біт на чолі з Fatboy Slim і його брайтонським лейблом Skint перебрався з клубів на великі сцени. Між цими світами лишалося порожнє місце для ламаного ритму без рок-гітар і без шаленого темпу драм-н-бейсу. У 1998 році Пілгрем випустив на Kickin Records два мікси «Nu Skool Breakz». Перший записали наживо на Friction, і після цього назва прижилася.

Проти галасливого біг-біту — за серйозність танцполу

Біг-біт починався дотепно, але під кінець десятиліття для багатьох перетворився на гучну гулянку з гітарами й жартами в семплах. Пілгрем і його друзі хотіли відмежуватися від цієї сцени й повернути брейкбіту клубну роль. Справжніми батьками стилю були інші. Перший — британський breakbeat hardcore початку дев'яностих, коли на складських рейвах різали й прискорювали фанкові барабани. Другий — florida breaks, фанкова кислотна музика з Орландо, де DJ Icey роками крутив брейки для американських рейверів. Від хардкору взяли адреналін, від Флориди — грув і електро-бас. До слави ставилися підкреслено по-андеґраундному. Жанр жив на 12-дюймових синглах невеликих лейблів — TCR, Marine Parade Фріланда, Botchit & Scarper, Fuel — і в діджейських міксах, а не в зіркових альбомах.

Звук нового тисячоліття: брейк, бас і цифровий блиск

Біг-біт був колажем із вінтажних платівок, а nu skool breaks звучить так, ніби його вирізали лазером. Хіп-хоп-семплів і кислотних писків менше. Натомість більше синтезаторів, процесорів ефектів і комп'ютерного монтажу. Темп зазвичай 130–140 ударів на хвилину. Це швидше за хаус і повільніше за драм-н-бейс, тобто саме та швидкість, на якій брейк ще качає, а не мчить. Основа — домінантна, часто темна басова лінія, що тримає трек, як хребет. Поверх неї звучать ламані ударні, різкі електронні звуки і фільтри, які відкриваються, наче двері в залу. Жанр охоче позичав у сусідів: у драм-н-бейсу — технічність, в електро — роботизованість, в UK garage — пружний грув. Вокал, коли він є, часто звучить як голос машини з фантастичного фільму.

Від Friction до грайму

На початку двохтисячних стиль був на піку. Stanton Warriors, Plump DJs, Krafty Kuts і Lee Coombs збирали майданчики в Лондоні, Лідсі, Манчестері й Брайтоні, а брейкс-сцени з'явилися і в США. Від стилю відгалузилися важчий tearout, який ще тісніше зблизився з драм-н-бейсом, і психоделічні psybreaks. Hybrid показали, що брейк може бути кінематографічним, а Фріланд — що він може говорити про політику. Musicmap проводить від nu skool breaks лінію до grime: темний суббас і холодна цифрова ритміка лондонської ночі перейшли до нового покоління, яке поставило на такі біти голос MC. А поєднання ламаного ритму з важким басом пізніше прижилося і в електро-хаусі 2010-х.

З чого почати слухати

Почніть із «Nu Skool Breakz» Ренні Пілгрема (1998). Цей мікс дав жанру ім'я і зберіг, як звучала Friction. Далі — «Wide Angle» (1999) валлійського гурту Hybrid з міста Суонсі, тобто Майка Трумена, Кріса Хілінгса й Лі Малліна. У ньому брейки змішані з прогресивом і трансом, а записували його з Російським федеральним оркестром і з вокалом Джулі Круз — співачки, яку знають за піснею з «Твін Пікс». Це nu skool breaks у форматі широкоекранного кіно.

Потім — «Now & Them» (2003), дебютний альбом проєкту Freeland. Тут Адам Фріланд з живим гуртом перетворює брейкбіт на соціальний коментар, а «We Want Your Soul» містить семпл американського коміка Білла Гікса. Для контрасту поставте «You've Come a Long Way, Baby» Fatboy Slim (1998), вершину біг-біту, від гучності якого nu skool breaks відштовхувався. Якщо послухати їх поспіль, чути, як брейкбіт знову став нічною музикою.