Trip-Hop ⁵⁷

На початку 90-х клубна музика мчала вперед на ста двадцяти ударах за хвилину й обіцяла вічну суботу. Тут із портового Брістоля прийшла музика, яка зменшила темп удвічі й додала голос, що звучав так, ніби людина не спала кілька ночей. Тріп-хоп не кликав на танцпол. Він кликав додому: вимкнути верхнє світло й послухати, що відбувається всередині.

Це, мабуть, перший стиль, де хіп-хоповий біт став звучати сумно. Брейкбіт, який у Нью-Йорку змушував рухатися, тут сповільнився, обріс туманом дубу, оркестровими струнними і тріском старих платівок. Вийшло щось схоже на саундтрек до фільму, який ще ніхто не зняв.

Музика для третьої години ночі

Тріп-хоп про ті стани, у яких зазвичай не зізнаються: самотність посеред міста, тривогу без причини, кохання, яке вже минає. Він не пробує розвеселити й не тягне до катарсису. Він просто сидить поруч, поки тобі погано, і саме тому його так впізнають. Коли Beth Gibbons із Portishead співає про те, що ніхто не любить її такою, якою вона є, це звучить не як поза, а як зізнання, підслухане через стіну.

Його ставлять пізно ввечері, у дорозі, під дощ за вікном, після розмови, яка пішла не так. Ця музика дає дозвіл не поспішати й не бути сильним. У ній є й місто: нічні вулиці, параноя, відчуття, що за тобою стежать, і водночас дивна краса цього всього. Тріп-хоп показав, що меланхолія може мати ритм, а повільний ритм може бути інтимнішим за будь-яку баладу.

Брістоль: порт, саунд-системи і сірий дощ

Брістоль — старе портове місто на заході Англії з великою карибською громадою в районі St Pauls. Звідти прийшла культура ямайських саунд-систем: величезні колонки, дуб, басова лінія, яку відчуваєш грудьми. У 80-х, у роки тетчерівської рецесії та безробіття, тут збиралася Wild Bunch — компанія діджеїв, MC й художників, які грали на вечірках реггі, хіп-хоп, соул і панк упереміш. З цього кола вийшли Massive Attack: Robert Del Naja на прізвисько 3D, графіті-художник, Grant Marshall (Daddy G) та Andrew Vowles (Mushroom). Їхній дебют Blue Lines 1991 року став точкою відліку. А коли почалася війна в Перській затоці, гурт на час випустив сингл Unfinished Sympathy під скороченою назвою Massive, щоб слово attack не звучало на радіо.

Того ж року на студії, де писали Blue Lines, працював молодий Geoff Barrow. Згодом він разом зі співачкою Beth Gibbons та гітаристом Adrian Utley заснував Portishead. Ще один учасник кола Massive Attack, Tricky (Adrian Thaws) із бідного району Knowle West, пішов у сольну кар’єру. Тим часом за океаном каліфорнієць DJ Shadow (Josh Davis) годинами копирсався в підвалах платівкових крамниць і складав повільні інструментальні брейкбіти. Його сингл In/Flux 1993 року видав лондонський лейбл Mo’ Wax, який заснував James Lavelle. Саме після цього треку журнал Mixmag 1994 року вжив слово trip-hop, і назва прижилася.

Повільно — наперекір рейву

Тріп-хоп виріс як тиха відповідь на ейфорію рейву з його безкінечним оптимізмом і швидким темпом, а ще на хвалькуватість мейнстримового репу. Він дав голос тим, хто не вписувався: дітям змішаних родин, мешканцям бідних районів, інтровертам, яким клуб нічого не обіцяв. Головні герої стилю ставилися до слави з підозрою: Massive Attack і Tricky відкидали саму назву trip-hop, а Portishead майже не давали інтерв’ю. Їх цікавила не індустрія, а настрій, який вони не могли знайти в чужих записах.

Пил на голці, струнні в тумані

Звук тріп-хопу — це наслідок саме такого ставлення. Біт повільний, важкий, ніби крізь вату, бас узято з дубу разом із луною й реверберацією, що розливаються по кімнаті. Семпли беруть зі старого соулу, джазу й саундтреків: Sour Times від Portishead побудована на шматку музики Lalo Schifrin, а Glory Box на семплі з Isaac Hayes. Portishead навіть записували власних музикантів, пресували запис на вініл і семплували вже з платівки, щоб отримати потрібний тріск і зношеність. Поверх цього звучить голос: надламаний у Gibbons, шепіт Tricky поруч із ніжною Martina Topley-Bird, низькі речитативи 3D і Daddy G. А DJ Shadow обходився взагалі без голосу: в нього розповідають самі струнні, гітари й піаніно.

Від брістольського туману до спалень і стадіонів

Тріп-хоп довів, що електронна музика може бути альбомною, глибоко особистою і кінематографічною. Massive Attack з Mezzanine повели стиль у темряву й гітарний шум. Björk записувала Post разом з Tricky і продюсером Nellee Hooper, вихідцем із Wild Bunch. Morcheeba та Moloko зробили тріп-хоп теплішим і ближчим до попу, Bonobo й Röyksopp перенесли його в м’яку електроніку, а кінематографічний смуток Lana Del Rey теж тягнеться з цього коріння. У Нью-Йорку середини 90-х з’явився illbient: DJ Spooky і його оточення змішали ембієнт, дуб і хіп-хоп із шумом великого міста й зробили звук ще тривожнішим.

З чого почати слухати

Найлегше зайти з пізнішого відлуння: Demon Days від Gorillaz, спродюсований Danger Mouse, тримає в собі той самий сплав хіп-хопу, дубу й меланхолії, тільки в мультяшній обгортці. А потім варто повернутися до джерел. Blue Lines від Massive Attack показує, як усе почалося: соул, реп і струнні, що підіймають сум до неба. Dummy від Portishead — це нічна розмова з собою, і після неї важко слухати щось голосне.

Далі — Maxinquaye від Tricky, названий на честь його матері Maxine Quaye, яка померла, коли йому було чотири. Це найтемніший і найнервовіший запис стилю. Завершити варто Endtroducing..... від DJ Shadow, який Книга рекордів Гіннеса назвала першим альбомом, повністю зібраним із семплів. Слухайте його вночі, і ви почуєте, як чужі забуті платівки складаються в одну велику історію.