Illbient ²

Уявіть Бруклін середини дев'яностих: покинутий склад у Williamsburg, у головній залі гупає техно, а в сусідній кімнаті для відпочинку, chill-out room, відбувається щось дивніше. Подряпана дабова платівка, зламаний хіп-хоп-луп, шум метро, уривок чийогось голосу з радіо. Усе це повільно напливає одне на одне, і ніхто не танцює, бо від такого звуку хочеться слухати, а не рухатися. Цьому звуку дали назву illbient: "ill" з хіп-хоп-сленгу, де це слово означає «круто» в сенсі «аж моторошно добре», плюс ambient.

Подією ілбієнт став тому, що повернув ембієнт із небесних краєвидів назад на землю, на брудні вулиці. До нього фонова електроніка обіцяла втечу від реальності. Ілбієнт дивився просто в неї, і саме тому його досі ставлять, коли не спиться.

Музика для тих, хто о третій ночі не спить у великому місті

Ілбієнт про тривогу, яку не треба лікувати, бо її досить просто визнати. Він про місто, яке ніколи не замовкає: гудуть трансформатори, за стіною чути сусідів, далеко виє сирена. Ця музика не заколисує, а складає тобі компанію, коли сидиш у навушниках у нічному автобусі чи йдеш пішки повз зачинені склади й раптом помічаєш, що іржа й бетон теж бувають гарними.

Тут немає кульмінацій і немає приспівів, які обіцяли б, що все буде добре. Є тільки ритм, повільний і важкий, як крок утомленої людини, а над ним клубочиться туман зі звуків. Люди впізнають у цьому себе, бо так звучить внутрішній стан, коли ти ще не зламався, але вже й не той, що був. У ширшого крила стилю, яке Musicmap називає Ambient Breaks, ця самотність тепліша, ніби той самий нічний район, тільки з вікна кухні з чаєм у руці.

Склади Williamsburg і два лондонські сусіди

На початку дев'яностих Williamsburg був колишньою промзоною з порожніми складами. Туди з дорожчого Манхеттена перебиралися художники й музиканти. Gregor Asch, який виступав як DJ Olive, діджей і саунд-художник, у 1991-му співзаснував мистецьку групу Lalalandia і влаштовував у складах вечірки-занурення, де музика, інсталяції та світло зливалися в одне ціле. Поруч працював Paul D. Miller, він же DJ Spooky, який писав для The Village Voice і хіп-хоп-журналу The Source. Обидва потім казали, що це вони вигадали слово «ілбієнт». Asch згадував, що просто пожартував перед англійським журналістом.

Ще один журналіст, Skiz Fernando, який писав для The New York Times і Rolling Stone, позичив тисячу доларів у Bill Laswell, басиста й продюсера зі студією в сусідньому Greenpoint, і заснував лейбл WordSound. Штаб-квартира лейбла теж була на складі у Williamsburg. Збірки Crooklyn Dub Consortium (1995) і Incursions in Illbient (1996) лейблу Asphodel показали сцену світу. Тим часом у Лондоні дует Coldcut, Matt Black і Jonathan More, ще 1990-го заснував лейбл Ninja Tune і став головним поширювачем сповільнених брейків, а в Лідсі George Evelyn під іменем Nightmares on Wax записував власну, сонячнішу версію нічної музики.

Проти солодкого ембієнту й обов'язкової ейфорії

Asch пояснював, що тодішнім «ембієнтом» називали солодкаву нью-ейдж-музику, а їм хотілося звукової скульптури, чогось справжнього. Ілбієнт виступав і проти обов'язкового щастя рейву, де всі мусили бути на піку о четвертій ранку. Від нью-йоркського хіп-хопу він узяв темряву. Fernando казав, що хіп-хоп починався в Нью-Йорку як щось шорстке, темне й небезпечне, і саме цю небезпеку хотілося зберегти, коли реп ставав глянцевим. Слава й гроші тут нікого особливо не цікавили: сцена жила на маленьких лейблах, у складах і на касетах.

Повільний брейк, луна дабу й тріск голки

Звучання випливає з цього ставлення. У основі лежить хіп-хоповий брейкбіт, тільки сповільнений, ніби його прокручують крізь сон. Від King Tubby, ямайського звукоінженера, що винайшов даб, ілбієнт узяв луну, яка відбивається, наче в порожньому тунелі, і бас, який відчуваєш тілом. Програвач тут музичний інструмент: діджеї навмисно лишали тріск, перескоки голки, знайдені звуки, індустріальний шум, семпли музики з усього світу. DJ Spooky міг поставити голос William S. Burroughs поруч із запиленим брейком. Альбом Spectre (так підписувався Fernando) The Illness відкривається семплом голосу, який повідомляє, що «ми падаємо».

Від бруклінських складів до лондонського дощу

Наприкінці дев'яностих ілбієнт як сцена розчинився. DJ Spooky пішов у джаз, на лейблі Thirsty Ear він переробляв записи піаніста Matthew Shipp. Сама ідея нікуди не зникла. Moby у Porcelain з альбому Play 1999 року приніс повільні брейки й міську меланхолію на радіо. Шотландці Boards of Canada і лондонці The Future Sound Of London розвивали поруч споріднену естетику, де звук наче вицвів, як стара плівка. У дабовій важкості WordSound пізніше почали чути коріння дабстепу. А в кінці 2000-х лондонський future garage з його розбитими ритмами, тріском і шумом дощу заговорив про ту саму нічну самотність у місті, тільки вже іншим поколінням і на іншому березі.

З чого почати слухати

Почніть із Songs of a Dead Dreamer DJ Spooky (1996): це маніфест сцени, де хіп-хоп, даб і філософія звуку зливаються в одне марення. Далі послухайте The Illness Spectre (1995), найтемніший і найкінематографічніший бік стилю, під який мимоволі озираєшся через плече. Коли захочеться трохи світла, поставте Smokers Delight Nightmares on Wax (1995). Брейки там ті самі повільні, тільки замість тривоги в них тепло й дим. А Music Has the Right to Children Boards of Canada (1998) покаже, куди цей звук дійшов, коли місто стало спогадом із дитинства.