Speed Metal & First-Wave Black ⁸

1982 рік. Хеві-метал саме вчиться бути респектабельним: дорогі студії, глянцеві обкладинки, перші кліпи. А троє хлопців із Ньюкасла, які, за чесним визнанням навіть фанатів, грають доволі криво, випускають платівку з назвою Black Metal. Звук на ній брудний, бас гарчить, голос радше лає, ніж співає. Так на світ з’являється слово, яке за десять років налякає пів Європи. Майже в той самий час інші музиканти йдуть протилежним шляхом. Вони женуть темп і гітарні соло так, ніби від швидкості залежить життя.

Спід-метал і перша хвиля блеку жанром у строгому сенсі не є. Це два ранні пагони, що виросли поруч із трешем. Перший шукав межу швидкості, другий шукав межу дозволеного. Об’єднує їх одне: обидва хотіли, щоб метал знову лякав батьків.

Диявол як союзник, швидкість як втеча

Щоб зрозуміти цю музику, треба уявити підлітка в сірому індустріальному місті чи в надто впорядкованому скандинавському передмісті. Церква, школа, батьки, телевізор хочуть від нього одного: бути тихим і чемним. Сатана, пентаграми й пекло в цих піснях стосуються не теології. Це найгучніше «ні», яке тоді можна було вигукнути. Самі Venom згодом не раз визнавали, що їхній сатанізм був радше театром і провокацією. Але для слухача ця провокація працювала як броня: ти слабкий, а музика робить тебе страшним.

Спід-метал дає інше почуття, чистий адреналін. Швидкість тут означає свободу: їдеш так швидко, що нудьга й безвихідь тебе не наздоганяють. Цю музику ставлять, коли злість треба кудись подіти, коли хочеться відчути себе сильнішим за обставини. Або просто тоді, коли ніч п’ятниці й гучність можна викрутити. У ній багато темряви, але мало відчаю. Це радше радісна, хуліганська темрява людей, які вирішили не боятися.

Ньюкасл, Стокгольм, Копенгаген, Цюрих

Британія початку 80-х переживала тетчерівську перебудову. На північному сході закривалися шахти й верфі, безробіття стало звичним станом цілих районів. Звідси вийшла NWOBHM, нова хвиля британського хеві-металу: сотні гуртів, які записувалися самі, видавалися на крихітних лейблах і жили завдяки обміну касетами. Ньюкаслський лейбл Neat Records видав Venom, а гурт узяв енергію цієї хвилі й довів до карикатури. Касети з їхніми записами розлетілися поштою по всьому світу і знайшли тих, хто сприйняв їх серйозно.

Одним із таких був стокгольмський підліток Томас Форсберг, відомий як Quorthon. Його гурт Bathory дебютував 1984-го на Tyfon, лейблі, з яким був пов’язаний його батько. У Копенгагені Mercyful Fate на чолі з Кімом Петерсеном, відомим як King Diamond, вийшли на сцену з розмальованими обличчями й окультними текстами. Під Цюрихом Том Габріель Фішер, він же Tom G. Warrior, спершу грав у навмисно потворному Hellhammer, а 1984-го заснував Celtic Frost. Його підхопив берлінський лейбл Noise Records. Спокійні, ситі країни виховали найпохмуріший звук десятиліття, і, здається, саме через свою ситість.

Проти глянцю і проти правил гри

Метал на початку 80-х швидко комерціалізувався: стадіони, начесане волосся, пісні під радіо. Обидва напрями відповіли на це по-своєму, і обидва багато взяли в панку. Хардкор-гурти на кшталт Discharge показали, що грати можна швидко, коротко й зло, не питаючи дозволу в індустрії. Головним мостом між панком і металом став Motörhead. Його лідер Lemmy, колишній басист спейс-рок-гурту Hawkwind, грав метал із панківським ставленням. Головним тут була не віртуозність, а натиск. Слава й гроші в цьому світі нічого не важили, важила репутація «найгучніших» і «найгірших». Venom оголошували себе найзлішим гуртом планети задовго до того, як навчилися зіграти свій матеріал наживо.

Галоп, гарчання і фальцет із пекла

Спід-метал виріс із галопу Judas Priest, з їхньої пісні Exciter 1978 року, яка звучить як вибух двигуна. Наступним кроком стала Fast as a Shark німців Accept: бас-барабан молотить, а Удо Діркшнайдер верещить так, ніби з нього здирають шкіру. Гітари тут гострі, соло стрімкі, ритм незмінно мчить вперед. Перша хвиля блеку звучить зовсім інакше. У Venom бас Cronos гуде, як перевантажений генератор, а запис нагадує репетицію в підвалі. Bathory зробили звук холодним, утопленим у ревербераторі, з вереском замість співу, і цей холод пізніше успадкують норвежці. Mercyful Fate довели, що темрява може бути складною: заплутані композиції, дуель гітар Hank Shermann і Michael Denner, оперний фальцет King Diamond. Celtic Frost додали важкі повільні рифи, які раптом зриваються в шалений темп, і фірмове гарчання «Ugh!».

Від трешу до норвезьких лісів

Майже вся екстремальна музика наступних десятиліть виросла з цих платівок. Slayer на ранніх записах відкрито брали пентаграми й образність у Venom і Mercyful Fate, а Metallica згодом записали цілу кавер-попурі на пісні данців. У середині 80-х дебютує дет-метал, якому дісталися швидкість і гарчання. Грайндкор виявився сплавом хардкор-панку з гнітючою вагою Hellhammer і Celtic Frost. Найдовше відлуння пролунало в Норвегії. Гурт Mayhem узяв назву з пісні Venom, а на початку 90-х норвезька сцена сприйняла серйозно те, що для британців було театром, і так з’явилася друга хвиля блек-металу. Bathory тим часом альбомом Blood Fire Death заклали основу вікінг-металу.

З чого почати слухати

Почніть із Venom і їхнього Black Metal 1982 року: це сирий, смішний і страшний водночас маніфест, без якого не було б назви для цілого жанру. Потім послухайте Under the Sign of the Black Mark від Bathory. Тут бруд Venom стає холодним і моторошним, і саме цей звук наслідуватимуть у Норвегії.

Для контрасту поставте Melissa від Mercyful Fate, щоб почути, як окультна темрява звучить у руках справжніх віртуозів. Завершіть альбомом To Mega Therion від Celtic Frost, важким і майже симфонічним у своїй похмурості. Після нього стає зрозуміло, звідки взялися і дет-метал, і дум, і половина андеграунду 90-х.