NWOBHM ⁹

Наприкінці 70-х здавалося, що хеві-метал своє відіграв. Панк оголосив довгі гітарні соло забавою для старих, а великі гурти попередньої епохи грали для стадіонів і дедалі рідше для людей у залі. І саме тоді з робітничих міст Британії вийшли хлопці, яким було байдуже, що метал нібито помер. Вони купували вживані підсилювачі, репетирували в гаражах і пабах і самі друкували свої перші сингли. За кілька років ця хвиля дала світові Iron Maiden і Def Leppard, а її платівки стали шкільною програмою для тих, хто потім вигадав thrash.

Музика для тих, хто не збирається здаватися

NWOBHM — про силу, яку в тебе ніхто не відбере. Ці гурти співали про битви, давні легенди, мотоцикли, сталь і нічні дороги. Але під усім цим лежало просте відчуття: світ навколо сірий і тісний, а тут, у гуркоті двох гітар, ти більший за нього. Це музика молодості, яка ще вірить, що можна вирватися, якщо грати досить голосно й досить швидко.

Її ставлять, коли треба зібратися: перед важким днем, у дорозі, з друзями, які пам’ятають слова. Цинізму й жалю до себе тут немає: замість депресії героїзм, замість іронії щирий захват. Пісня Saxon «Denim and Leather» прямо звертається до фанатів у джинсових куртках, обшитих нашивками, і це точно передає дух: між сценою й залом немає стіни, усі тут одна армія. Тому NWOBHM досі впізнають ті, кому колись у шістнадцять музика пояснила, що вони не самі.

Шеффілд, Барнслі, Іст-Енд: метал із фабричних міст

Британія 1978–1979 років — це страйки «зими невдоволення», закриття заводів, безробіття серед молоді й прихід до влади Маргарет Тетчер. У промислових містах на кшталт Шеффілда, Барнслі чи Ньюкасла на хлопців чекала хіба що зміна на фабриці, та й то якщо пощастить. Def Leppard зібралися в Шеффілді, Saxon — у Барнслі, Diamond Head — у Стаурбриджі під Бірмінгемом, а Iron Maiden басист Steve Harris заснував 1975 року у східному Лондоні. Зв’язків в індустрії не мав ніхто з них, тільки впертість і бажання грати.

Центром хвилі став клуб Soundhouse у лондонському районі Кінгсбері. Там діджей Neal Kay ставив хеві-метал тоді, коли це було немодно, і крутив демо невідомих гуртів. Звідти почався шлях Iron Maiden: власним коштом вони випустили EP The Soundhouse Tapes. У травні 1979-го журналіст тижневика Sounds Geoff Barton написав про нові гурти під вивіскою New Wave of British Heavy Metal, і так розрізнений рух отримав ім’я. Згодом Barton очолив Kerrang! — журнал, що 1981 року з’явився як додаток до Sounds і став головним металевим виданням країни.

Взяти в панку злість і не відмовитися від соло

Ці гурти виросли на Judas Priest, Black Sabbath, Deep Purple, UFO і Thin Lizzy, але подорослішали в роки панку, і це вирішило все. Від старших вони взяли важкі ріфи й віртуозність, а від панку — швидкість, коротші пісні й принцип «зроби сам»: записати сингл, надрукувати кілька тисяч копій і продавати на концертах, а не чекати, поки помітить велика фірма. Def Leppard видали перший EP на власному лейблі Bludgeon Riffola, Diamond Head випустили дебютний альбом без жодного контракту, а ньюкаслський лейбл Neat Records видавав місцеві гурти на кшталт Venom і Raven. Motörhead, гурт колишнього басиста Hawkwind Лемміна Кілмістера, тобто Lemmy, став мостом між двома світами: його поважали і панки, і металісти, бо він грав брудно, гучно й без поз. Фальші тут не пробачали: коли Def Leppard відверто взяли курс на американське радіо, частина старих фанатів сприйняла це як зраду.

Дві гітари, галоп і голос на межі крику

Звучання NWOBHM прямо випливає з того, як і де його грали. Записи часто сирі й бюджетні, зате в них чути спітнілий клуб і гурт, що грає разом. Ріфи стали швидшими й чіткішими, ніж у металу 70-х. Дві гітари, які в Judas Priest уже вміли перегукуватися, тут злилися в мелодійні гармонії: в Iron Maiden Dave Murray і Adrian Smith ведуть їх так, ніби це одна гітара на дві руки. Steve Harris додав «галоп» — стрімкий пульсуючий бас, з яким пісня мчить, як кіннота, а вокалісти співають високо, на межі крику, ніби кличуть на бій.

Від гаражних синглів до thrash і black metal

На початку 80-х хвиля розкололася. Найсильніші вийшли на світову сцену: The Number of the Beast Iron Maiden 1982 року, перший запис із вокалістом Bruce Dickinson, очолив британський чарт, а Def Leppard з альбомом Pyromania стали зірками американських арен. Сотні інших гуртів розпалися, так і не вибравшись за межі пабів. Але їхні сингли розлетілися світом через обмін касетами, і в Каліфорнії їх збирав юний данець Lars Ulrich. Metallica, яку він заснував, грала кілька пісень Diamond Head, а Am I Evil? стала її концертним стандартом: так із прискореної NWOBHM виріс thrash metal. Venom тим часом назвали свій другий альбом 1982 року Black Metal і дали ім’я цілому напряму, а їхній брудний звук став точкою відліку для speed metal і першої хвилі black.

З чого почати слухати

Почни з Iron Maiden — The Number of the Beast (1982): тут уся хвиля в найкращій формі, від галопу Run to the Hills до епічного Hallowed Be Thy Name. Далі — Ace of Spades (1980) Motörhead, найшвидша й найбезжальніша платівка тих років, після якої зрозуміло, звідки в металі панківська пружина. Lightning to the Nations (1980) Diamond Head — той самий самвидавний дебют у простому білому конверті, з якого Metallica взяла Am I Evil?. А Wheels of Steel (1980) Saxon — це метал фабричної Англії як він є: прості й міцні пісні про дорогу, мотоцикли й свободу. Ставте будь-яку з них голосніше, ніж здається пристойним: їх саме для цього й записували.