Grindcore ⁰

Бірмінгем, середина 1980-х. У підвалі занедбаного пабу на робітничій околиці грають троє підлітків, найстаршому вісімнадцять. Барабанщик б'є так швидко, що удари зливаються в один гул. Гітара скрегоче, як різак по металу. Пісня закінчується раніше, ніж ти зрозумів, що вона почалася. Публіка не тікає, вона підходить ближче. Приблизно так з'явився грайндкор.

Панк завжди обіцяв сказати все прямо, без прикрас. Грайндкор виконав цю обіцянку буквально: прибрав куплети, соло і навіть паузи на вдих. Лишилася сама суть, стиснута до кількох секунд. Саме тому він досі вражає, хоч минуло вже майже сорок років.

Крик, коли слів уже не вистачає

Грайндкор про безсилля перед світом, який працює як машина. Він співає про війну, бійні, жадібність корпорацій, расизм і людей, яких ця машина перемелює. Такий гнів не вміщується в акуратну пісню на чотири хвилини. Одні речі не треба пояснювати, на них можна тільки закричати. Тому тексти короткі, як гасла на саморобній листівці, а музика б'є одразу, без жодного розгону.

У цьому є парадокс, у який закохуються. Найбрутальнішу музику свого часу грали вегетаріанці, антифашисти й активісти за права тварин. За шумом стоїть співчуття. Грайндкор ставлять тоді, коли новини вже несила читати, а злість нема куди подіти. Після пів години цього урагану всередині стає дивно тихо. Він дає те саме, що вийти в поле й накричатися: вигукнути вголос те, що всі довкола вдають, ніби не помічають.

Підвал «Мермейд» і Англія часів Тетчер

Napalm Death заснували в 1981 році підлітки Нік Буллен і Майлз Ретледж у Мерідені поблизу Бірмінгема. Тоді це був звичайний гурт анархо-панку. Мідлендс саме переживав закриття заводів і масове безробіття, а вуличний панк був способом не здатися. Домівкою гурту став «Мермейд», великий обшарпаний паб у робітничому районі Спаркгілл. Там збиралися анархо-панки, хіпі й захисники тварин. Промоутер Даз Рассел зробив Napalm Death резидентами клубу, тож вони розігрівали всіх, кого він привозив, зокрема шведів Anti Cimex. Іноді грали тричі на тиждень, і Буллен згадував, що концерти були для них ще однією репетицією.

У 1985 році склалася класична трійка: гітаристу Джастіну Бродріку було 16, Буллену 17, барабанщику Міку Гаррісу 18. Паралельно в Іпсвічі виникли Extreme Noise Terror, гурт із двома вокалістами, Діном Джонсом і Філом Вейном. Їх почув Джон Піл, ді-джей BBC Radio 1, який десятиліттями ставив в ефір усе нове й незручне. Він приїхав на їхній концерт за порадою місцевого гурту The Stupids і запросив записати сесію для радіо.

Проти глянцю, лаку й десятихвилинних соло

У середині вісімдесятих метал красувався на стадіонах із начесаним волоссям, а панк дедалі частіше продавали як моду. Грайндкор виріс із відмови від усього цього. Його батьків чути в кожному такті. Від Discharge він узяв антивоєнну лють і долбаючий D-beat, від краст-панку Amebix похмурість. У бостонських Siege і техасців D.R.I. перейняв швидкість, а у Celtic Frost — металеву вагу. Бродрік до того ж обожнював індустріальний гніт Swans.

Усе робили самі: фензини, листівки, намальовані від руки, обмін касетами поштою. У Ноттінгемі Дігбі Пірсон заснував лейбл Earache, і Scum, дебютний альбом Napalm Death, вийшов у 1987 році одним із його перших релізів. До слави тут ставилися відверто глузливо. Пісня на одну секунду хітом на радіо не стане, і в цьому й був увесь сенс.

Бласт-біт, циркулярка і секунда тиші

Звучання випливає з цього ставлення. Гарріса вважають автором слів «грайндкор» і «бласт-біт». Бласт-біт — це коли малий барабан, бочка й тарілки звучать на кожну долю на межі людських сил, як кулеметна черга. Гітари налаштовані низько, перевантажені до звуку пилки, а бас тоне в цьому гулі. Вокал рвуть на два полюси: низьке гарчання і пронизливий вереск, часто двома голосами одночасно. Шалені вибухи раптом обриваються важкими повільними місцями, і через них наступний вибух б'є ще сильніше. Записували швидко й дешево, у бірмінгемській студії Rich Bitch. Головний жарт і водночас маніфест стилю — You Suffer зі Scum. Пісня триває близько секунди, тож переслухати її двічі встигаєш швидше, ніж чхнути.

Осколки Scum: від Godflesh до мат-кору

Дві сторони Scum записали два різні склади з різницею майже в рік, і на обох грав лише Гарріс. Колишні учасники розлетілися в різні боки. Бродрік заснував індустріальний Godflesh, Лі Доріан — дум-метал Cathedral. Гарріс пішов у Scorn і Painkiller із саксофоністом Джоном Зорном, а гітарист Білл Стір повернувся до свого ліверпульського гурту Carcass. Carcass узяли лексику медичних підручників і так започаткували горграйнд, а згодом перейшли до мелодійного дез-металу. Сам Napalm Death із вокалістом Барні Грінвеєм повернув до дез-металу. Twist the Knife (Slowly) 1994 року повільніша й важча, але злість у ній та сама.

У Нью-Йорку Ден Лілкер, співзасновник Anthrax і учасник Nuclear Assault, зібрав Brutal Truth і додав у грайнд нойз і майже джазовий хаос. У лютому 1992 року Extreme Noise Terror разом із The KLF зіграли 3 a.m. Eternal на церемонії BRIT Awards. Білл Драммонд стріляв холостими над головами людей із музичної індустрії, і так грайндкор потрапив у прайм-тайм. Далі з нього виросли пауервайоленс і мат-кор: The Dillinger Escape Plan і Converge поєднали бласт-біти й рвані структури зі складною ритмічною математикою.

З чого почати слухати

Починати варто зі Scum (1987) і слухати обидві сторони поспіль, бо чути, як за рік змінюється сам стиль. Потім поставте A Holocaust in Your Head (1989) від Extreme Noise Terror: це грайнд, який ще пахне сквотом і крастом, і два голоси там перегукуються, як на мітингу. Symphonies of Sickness (1989) від Carcass важчий, густіший, з чорним анатомічним гумором. Закінчіть на Extreme Conditions Demand Extreme Responses (1992) від Brutal Truth: так грайндкор звучить, коли до нього додається нью-йоркський нерв.