Progressive Trance ¹

Уявіть клуб о четвертій ранку. «Хіта» вже ніхто не чекає, але й додому ніхто не йде. Ритм тримає вас, як течія, а над ним повільно, такт за тактом, розгортається мелодія, водночас сумна і світла. Саме для цієї години в середині 1990-х з’явився прогресив-транс.

Від трансу він узяв мрійливість, від прогресив-хаусу терпіння. Разом вони перетворили клубну ніч на подорож, у якій пункт призначення важить менше за саму дорогу.

Музика, яка вчить чекати

Прогресив-транс про очікування, яке саме може бути щастям. Трек не віддає кульмінацію на першій хвилині. Вісім чи десять хвилин він додає по одному звуку, повільно відкриває фільтр, ховає мелодію і знову її повертає. Коли все нарешті складається докупи, відчуваєш, що на це заслужив. У цьому є щось дуже людське: найважливіше в житті теж відбувається поступово.

Його мінорні мелодії не плачуть і не тріумфують. Це світлий смуток: ти втомлений і щасливий водночас, сам на сам із собою посеред натовпу. Тому ця музика однаково добре звучить на танцполі й у навушниках у нічному автобусі. Вона лишає місце для думок і не підказує, що саме ти маєш відчувати. Люди впізнають у ній себе саме тому, що вона не кричить, а просто йде поруч.

Британські суперклуби й бельгійські ночі

У середині дев’яностих британський рейв переїхав із полів у клуби. Закон 1994 року Criminal Justice and Public Order Act ударив по нелегальних вечірках, і танцювальна культура перебралася до великих легальних залів: Ministry of Sound у Лондоні, Cream у Ліверпулі, Renaissance у Мідлендсі. Там з’явилися DJ, які грали вже не окремі треки, а багатогодинні сети з власною драматургією. Найпомітнішим серед них був Sasha, валлієць Александер Коу, одна з перших DJ-зірок, чиє ім’я на афіші саме збирало зал. Разом із Джоном Дігвідом (John Digweed) він 1996 року випустив мікс Northern Exposure, який став маніфестом нового звучання.

Паралельно своя історія розгорталася на континенті. Бельгія з її величезними клубами та лейблами на кшталт Bonzai Records була справжньою фабрикою трансу. Саме там 1994 року вийшов Cybertrance проєкту Blue Alphabet. Трек Dream Universe італійців Мауро Кріші та Маріно Стефано, які підписувалися CM, 1996 року видав бельгійський лейбл. Звідти він розійшовся Європою, а 1998-го його ліцензував лондонський Hooj Choons, який збирав найкращий мелодійний андеграунд. Так стиль і складався: з платівок, що переходили з рук у руки між Антверпеном, Лондоном і Франкфуртом.

Третій шлях між пляжем і лісом

До 1996 року транс розколовся надвоє. З одного боку стояли ібіцькі гімни з вокалом і очевидними злетами, тобто музика для радіо й збірок. З другого був псайтранс, народжений на пляжах Гоа: швидкий, психоделічний, для вечірок, що тривали кілька днів. Прогресив-транс став третім шляхом для тих, кому перше здавалося надто солодким, а друге надто радикальним. Від прогресив-хаусу він навчився будувати трек як довгу арку, а від франкфуртського трансу й ейсід-трансу взяв гіпнотичну пульсацію та космічні синтезатори. Ще до них Underworld з Ессексу довели, що довгий повторюваний трек може бути водночас танцювальним і глибоко особистим. Ставлення було просте: музика важливіша за ім’я на конверті. Багато ключових треків виходили на білих платівках під одноразовими псевдонімами, і DJ полювали на них заради самого звуку.

Звук, що росте з тиші

Темп тримається близько 130 ударів на хвилину, тож ритм не підганяє, а несе. Бочка рівна, бас котиться хвилями. Над ним звучать арпеджіо синтезаторів, і фільтр поступово їх відкриває, наче хтось потроху прочиняє двері в освітлену кімнату. Мелодії здебільшого мінорні, короткі й повторювані, щоб у них можна було зануритися. Реверб і дилей роблять простір величезним, ніби звук відбивається від стелі, якої немає. Головне ж відбувається посередині: барабани зникають, лишається сама мелодія, а коли ритм повертається, зал видихає. Усе це випливає з ідеї подорожі. Трек писали як частину довгого сету, а не як пісню, тому йому є коли розвернутися.

Від Viola до нових мрійників

На межі тисячоліть стиль розгалузився. Одні розігнали і загострили його енергію, і так з’явився хард-транс. Інші розкрили мелодійність на повну, і з цього народився аплiфтінг-транс. Найкращий місток між ними — Viola (2000) швейцарця Франсуа, який ховався за ім’ям Moogwai. Трек вийшов на лондонському лейблі Platipus. Оригінал звучить задумливо й стримано, а ремікс нідерландця Арміна ван Бюрена (Armin van Buuren) перетворив його на чисту ейфорію. Британський DJ Пол Окенфолд (Paul Oakenfold) грав його всюди. Сам Sasha тим часом пішов углиб: його альбом Airdrawndagger (2002) повільний і майже ембієнтний. У середині 2000-х нове покоління, втомлене від надмірностей комерційного трансу, повернуло його мрійливі мелодії в техно й хаус, і так з’явився неотранс.

З чого почати слухати

Почніть із Northern Exposure від Sasha та John Digweed (1996). Це не просто збірка треків, а ціла ніч, записана на диски, з повільним розгоном і світанком наприкінці. Далі візьміть Ima (1995) американця BT, Брайана Трансо, якого першим видав британський лейбл Perfecto, заснований Окенфолдом. Тут стиль звучить кінематографічно: композиції довгі, а ритм часом розчиняється в чистій атмосфері.

Щоб почути коріння, поставте dubnobasswithmyheadman (1994) від Underworld. Техно, хаус і нервовий голос Карла Хайда складаються там у довгі гіпнотичні полотна. А наостанок слухайте Airdrawndagger від Sasha: той самий стиль, але вже після вечірки, коли можна просто сидіти й слухати.