Uplifting Trance ⁰

Уявіть двадцять тисяч людей, і всі вони одночасно затамували подих. Барабани зникли, у залі звучать тільки струнні та одна повільна мелодія, а над головами піднімаються руки. Хвилину чи дві нічого не відбувається, і саме в цьому вся суть: напруга росте, малий барабан дробить дедалі частіше, і коли нарешті повертається бочка, зал вибухає. Uplifting Trance (його ще називають Epic Trance) побудований навколо цієї секунди.

Цей стиль ніколи не соромився своїх почуттів. В електронній музиці тоді вважалося модним бути холодним і стриманим, а він говорив про надію, втрату й радість на повний голос. Через це його люблять, через це ж із нього і кепкують.

Сумна мелодія, яка обіцяє, що все буде добре

Головний секрет аплифтингу в тому, що він майже завжди трохи сумний. Мелодії часто стоять у мінорі, акорди тягнуться довго й тужливо, а потім гармонія раптом розкривається, і смуток переходить у світло. Цю музику ставлять не для фону. Під неї їдуть нічною трасою, відходять після розставання, зустрічають світанок після вечірки, коли втома змішується з дивною ясністю.

Стиль обіцяє полегшення, яке приходить не відразу. Його треба дочекатися, і в цьому чесна правда про життя: найкращі моменти з'являються після довгого очікування. Тому люди й впізнають у ньому себе. Брейкдаун звучить як пауза, коли ти зупинився й думаєш про своє, а кульмінація нагадує, що ти тут не сам. Тисячі незнайомців переживають одну й ту саму емоцію в ту саму секунду, і, мабуть, саме за цим відчуттям спільності сюди повертаються роками.

Німецькі клуби, голландські стадіони, кінець тисячоліття

Транс народився на початку 90-х у Німеччині: у Франкфурті й Берліні, де після падіння Стіни техно стало саундтреком цілого покоління. До середини десятиліття з нього виріс прогресивний транс, гіпнотичний і повільний, з мелодіями, що розкриваються поступово. Берлінець Paul van Dyk довів цю мелодійність до краю: його For an Angel став одним із перших гімнів, де емоція важила більше за ритм. Паралельно італієць Robert Miles своїм Children показав, що піаніно і проста сумна тема можуть звучати на танцполі не гірше за важкий біт.

Справжніх масштабів стиль набрав у Нідерландах. Наприкінці 90-х там з'явилися три продюсери, які визначили наступне десятиліття. Перший — Tiësto з Бреди, діджей, що почав із місцевих клубів. Другий — Ferry Corsten із Роттердама, автор хітів під іменем System F. Третій — Armin van Buuren з Лейдена, тоді ще студент-юрист. Корстен і Тієсто разом записали проєкт Gouryella, а дует Rank 1 (Piet Bervoets і Benno de Goeij) випустив Airwave, на якому виросли ціле покоління слухачів. Голландська компанія ID&T почала збирати вечірки Sensation на футбольній арені в Амстердамі, а у Британії Gatecrasher у Шеффілді та Cream у Ліверпулі зробили транс суботньою релігією. Повсюди панував оптимізм кінця тисячоліття, перельоти подешевшали, Ібіца стала доступною, і музика, що обіцяла світле майбутнє, звучала дуже вчасно.

Проти холодного андерграунду

Андерграунд 90-х жив за суворими правилами: діджей повинен бути анонімним, музика темною і мінімальною, а мелодія вважалася мало не зрадою. Аплифтинг відкинув ці правила. Він не ховав красу, не боявся пафосних струнних і відверто прагнув зворушити. Критики називали його попсою, але для мільйонів людей, яким не хотілося годинами стояти в темряві під монотонний біт, він став голосом. Разом із ним змінилося й ставлення до самого діджея: тепер це була зірка на сцені, обличчя на афіші. 2001 року Армін запустив щотижневе радіошоу A State of Trance, яке зробило транс глобальною спільнотою. 2003 року Тієсто зібрав повний стадіон Gelredome в Арнемі без жодного іншого виконавця, а 2004-го грав наживо на відкритті Олімпійських ігор в Афінах. Для стилю, що вийшов із клубних підвалів, складно уявити більшу сцену.

Звук, створений для довгого очікування

Темп тримається в межах 136–144 ударів на хвилину: це швидко, але для тіла ще не виснажливо. Бочка б'є рівно, а бас котиться в проміжках між ударами й тягне вперед. Головний тембр — supersaw, хвиля синтезатора Roland JP-8000, що вийшов 1996 року. Кілька трохи розладнаних пилкоподібних хвиль звучать разом і створюють широку блискучу стіну звуку, схожу на хор. Над нею бігають арпеджіо, внизу лежать оркестрові струнні та пади. Трек будується як фільм: вступ для діджея, наростання, довгий брейкдаун, де мелодію вперше чути оголеною, барабанний підйом і кульмінація, в якій та сама тема звучить на повну силу. Поява Adagio for Strings Тієсто, переробки класичного твору американського композитора Семюела Барбера, була закономірною, бо аплифтинг завжди тягнувся до симфонічного розмаху.

Що лишилося після кульмінації

Наприкінці 2000-х зірки стилю почали шукати нове звучання: Тієсто пішов у бік електро-хаусу, і багато хто сприйняв це як кінець епохи. Проте головний винахід аплифтингу, драматургія «затишшя, наростання, вибух», нікуди не зник. Його успадкував фестивальний EDM 2010-х, у якому кожен великий трек побудований саме за цією схемою. Сам аплифтинг тим часом переселився в окремий, дуже відданий світ: шоу A State of Trance виходить досі, а нові продюсери з різних країн пишуть усе довші брейкдауни й усе більші оркестрові теми.

З чого почати слухати

Почніть з альбому In My Memory Тієсто 2001 року, де голландська школа звучить ще свіжо, з юнацькою відкритістю, а потім поставте його Just Be з тим самим Adagio for Strings. Out of the Blue Ferry Corsten під іменем System F покаже, як звучить чистий, майже кришталевий транс рубежу тисячоліть. Shivers Арміна ван Бюрена 2005 року додасть вокал і пісенність, тож послухайте, як стиль учиться розповідати історії словами. А щоб почути, звідки все почалося, увімкніть Out There and Back Пола ван Дайка: у цій берлінській платівці вже є вся та надія, яку голландці згодом винесли на стадіони.