Neo-Trance ⁰

У середині 2000-х транс асоціювався зі стадіонами: руки вгору, пауза перед кульмінацією, потім вибух. Нідерландський діджей Tiësto, тоді головне обличчя жанру, грав на церемонії відкриття Олімпіади в Афінах 2004 року. Здавалося, що далі будуть лише більші сцени й гучніші гімни. Водночас у спальні в англійському Норфолку, у копенгагенській студії та в Сан-Паулу кілька людей робили з трансом протилежне: прибирали кульмінацію, а мрію лишали.

Так з’явився неотранс, наймолодша гілка трансової родини. Він звучить як транс, що о п’ятій ранку вийшов із клубу на вулицю й помітив, що небо рожеве.

Ейфорія без вибуху: про що говорить неотранс

Класичний транс обіцяє катарсис: трохи потерпи, і зараз буде злет. Неотранс нічого не обіцяє. Його мелодії не кличуть до неба, вони пливуть десь позаду, як світло за запітнілим вікном. Це музика проміжного стану: між клубом і домом, між утомою й ніжністю, між самотністю й відчуттям, що ти частина чогось більшого. Вона не підказує, що відчувати, а залишає місце, де почуття приходять самі.

Його вмикають, коли хочеться руху, але не натовпу. У навушниках у нічному трамваї, на світанку після довгої розмови, вдома, коли вечірка триває вже тільки в голові. Люди впізнають у ньому себе, бо він чесно показує радість: тиху, трохи сумну і ніколи не вічну. Ейфорія тут не вибухає. Це тепло, яке поволі розходиться тілом і не зникає, коли трек закінчується.

Норфолк, Копенгаген, Сан-Паулу: зустріч на півдорозі

Центральна постать історії — James Holden, британський продюсер, який ще юнаком прославився у прогресивному трансі кінця 90-х. Він робив ремікси для Madonna, Britney Spears, Depeche Mode і New Order, тож міг спокійно лишатися в мейнстримі. Натомість 2003 року він заснував власний лейбл Border Community. Того ж року Nathan Fake, хлопець із Норфолку, який навчався в музичному коледжі в Редінгу, надіслав через сайт лейблу незакінчений трек. Holden попросив доробити його, і так вийшов дебют Fake. 2004 року з’явився сингл The Sky Was Pink. Оригінал був психоделічним гітарним епосом, а Holden переробив його на ніжну мінімал-трансову хвилю. Resident Advisor згодом поставив цей ремікс на десяте місце серед найважливіших електронних треків десятиліття.

Тим часом Німеччину охопила хвиля мінімал-техно. Кельнський лейбл Kompakt, заснований Wolfgang Voigt і Michael Mayer, підписав Gui Boratto. Це архітектор із Сан-Паулу, який у 90-х грав у євроденс-гурті Sect, а потім роками продюсував чужі записи. У Копенгагені Anders Trentemøller, що виступав під прізвищем Trentemøller, зібрав прихильників мінімалістичними треками Physical Fraction і Polar Shift. Протягом 2006–2007 років усі вони випустили дебютні альбоми, і з цих платівок склався новий стиль.

Проти гімнів за формулою

Набридли передусім схеми: наростання, брейк, вибух, знову і знову. Супер-клубний транс став передбачуваним продуктом, а мінімал-техно часто здавалося надто холодним, суто функціональним. Неотранс став серединою: емоційність трансу плюс стриманість мінімалу. Важливим було й ставлення до роботи. Маленькі лейбли, домашні студії, альбоми як цілісні історії, а не збірки хітів для діджеїв. Trentemøller говорив, що хотів, аби його платівка розповідала історію, як саундтрек до фільму, тому вокальні версії виніс на окремий бонусний диск. Boratto назвав свій альбом Chromophobia, тобто «боязнь кольору». За його поясненням, це монохромність в архітектурі, синонім простоти, і водночас іронія, бо його музика дуже барвиста.

М’який кік, брудний бас і мелодія за склом

Звучання випливає з цієї стриманості. Темп нижчий, ніж у класичному трансі: ремікс The Sky Was Pink іде на 124 ударах за хвилину. Бочка м’яка, наче обгорнута повстю. Під нею басова лінія, ніби трохи перевантажена, з аналоговим брудом. Синтезатори в Holden розстроюються й похитуються, наче стрічка в старому магнітофоні. Boratto сам грає на гітарі й фортепіано, а Trentemøller записував акустичні барабани й челесту в студії Данського радіо. Мелодія тут не головна. Вона сидить у глибині міксу, повторюється і змінюється так поволі, що ти помічаєш зміну, коли вже пройшов крізь неї. Шуми, шипіння, неточності не прибирають: саме вони роблять цю музику живою.

Що лишилося після світанку

Неотранс повернув слову «транс» повагу серед тих, хто його зневажав: інді-слухачів, техно-пуристів, критиків. Він показав, що танцювальна музика може бути інтимною, а електронний альбом можна слухати від початку до кінця, як роман. Далі кожен пішов своєю дорогою. Holden на The Inheritors відійшов від клубу до модульних синтезаторів і живого, майже фольклорного звучання. Trentemøller зібрав живий гурт і рушив у бік темного інді. Nathan Fake перейшов на Ninja Tune, а Boratto заснував лейбл D.O.C. Окремих стилів-нащадків неотранс не залишив, але його відлуння легко почути в мелодійному техно 2010-х, де теж цінують задумливість більше, ніж кульмінацію.

З чого почати слухати

Почніть із The Last Resort Trentemøller: тринадцять інструментальних п’єс, що складаються в безсловесне кіно, від пильних біт до холодного дабу. Завершує основний диск Moan, а відеокліп на нього знімали в Москві при морозі мінус двадцять п’ять, на згадку про собаку Лайку. Потім Drowning in a Sea of Love Nathan Fake, перший альбом Border Community, повний розмитих синтезаторних пейзажів сільської Англії.

Chromophobia Gui Boratto найсонячніша з цих платівок. У її центрі Beautiful Life, який Boratto написав разом зі своєю дружиною Luciana Villanova, і вона ж його співає. А The Idiots Are Winning James Holden покаже стиль у найсміливішому вигляді: розстроєні синтезатори, ламаний ритм і краса, що проступає крізь шум.