Power Pop ²³²

Деякі пісні тривають менше трьох хвилин, а пам'ятаються все життя. Павер-поп складається саме з таких пісень. Дзвінка гітара, барабани женуть уперед, на другому колі ти вже співаєш приспів, а під усім цим блиском щось тихо болить. Цю музику створили люди, які в дитинстві почули The Beatles і так і не змогли цього забути.

Тут є парадокс: музиканти люблять цей жанр чи не найбільше, а в бізнесі йому майже ніколи не щастило. Більшість головних гуртів павер-попу так і не дочекалися слави. Їхні платівки потім роками передавали з рук у руки, ніби таємне знання.

Три хвилини, коли хочеш, щоб тебе хотіли

Павер-поп співає про бажання, яке ще не здійснилося. Головну тему жанру видно вже з назв: у Cheap Trick є «I Want You to Want Me», у Raspberries є «Go All the Way». У Big Star є «Thirteen», тиха пісня про тринадцятирічних, для яких пройтися разом зі школи означає цілий світ. Ці пісні про телефон, який мовчить, про погляд через кімнату, про вечір, від якого чекаєш більше, ніж він може дати.

У цьому немає ні дитячості, ні наївності. Павер-поп чесно визнає, що сильні почуття не минають із віком: у тридцять і в п'ятдесят серце калатає так само, як у п'ятнадцять. Радість і туга тут звучать одночасно, часто в одному акорді. Такі платівки ставлять улітку в машині з відчиненими вікнами, а ще ввечері після розриву. Вони нагадують: твої почуття мають значення, навіть якщо зі сторони вони здаються дрібницею.

Мемфіс, Клівленд, Рокфорд: діти бітломанії виростають

Від першої хвилі British Invasion у 1964-му мільйони американських підлітків узяли гітари. Через кілька років ці підлітки виросли, а The Beatles 1970-го розпалися. Рок тим часом став важким, довгим і серйозним: прогресивні сюїти, хард-рок, задумливі автори-виконавці. Тим, хто любив коротку пісню з гармоніями й гітарним дзвоном, раптом стало нічого слухати. Тож вони почали писати такі пісні самі, і часто не в Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі, а в провінції.

У Мемфісі Алекс Чілтон, який підлітком співав хіт «The Letter» у гурті The Box Tops, разом з Крісом Беллом зібрав 1971-го Big Star. Їхній дебют видав маленький лейбл Ardent, а займався дистрибуцією знаменитий соул-лейбл Stax, у якого справи вже йшли під укіс. Через це «#1 Record» просто загубився. У Клівленді співав Raspberries Ерика Кармена, а в місті Рокфорд, штат Іллінойс, з'явилися Cheap Trick. У Британії тим часом звучали Badfinger. Вони записувалися на Apple, лейблі самих The Beatles, а їхню «No Matter What» досі вважають взірцем жанру. Назва ж старша за стиль: 1967 року Піт Таунсенд з The Who в інтерв'ю NME назвав павер-попом музику свого гурту, Small Faces і ранніх Beach Boys.

Проти пози, за пісню

Павер-поп заперечував роздутий рок сімдесятих із двадцятихвилинними соло, концептуальними альбомами і стадіонною величчю. Безликий м'який поп з радіо його теж не влаштовував. Його кредо просте: пісні достатньо. Від крепких ремісників Brill Building, нью-йоркської «фабрики» професійних авторів на кшталт Керол Кінг і Джеррі Гоффіна, він узяв культ ремесла. Від мерсі-біту взяв енергію ліверпульських клубів. Через це павер-поп ніколи не був андеграундом за переконанням. Його музиканти мріяли про радіо й хіти, і трагедія жанру саме в тому, що вони хотіли бути популярними, а ставали культовими. Раз у жанру все ж вийшло: 1979-го «My Sharona» гурту The Knack з Лос-Анджелеса кілька тижнів трималася на першому місці в Америці. Capitol, американський лейбл The Beatles, відверто подавав їх як нову бітломанію. Критики такого не пробачили: настала хвиля зневаги, наступні платівки провалилися, і саме слово «павер-поп» надовго стало клеймом.

Дзвін, удар і три голоси

Звучання випливає з цієї віри в пісню. Гітари або дзвенять, як дванадцятиструнні в The Byrds і Джорджа Гаррісона, або хрустять потужними акордами, як у Таунсенда. Барабани грають просто і щільно, без зайвих прикрас, і весь час тягнуть пісню вперед. Над цим лунають гармонії на два-три голоси в дусі Beach Boys. Соло коротке, і воно само по собі мелодія, яку можна наспівати. Обов'язковий середній бридж змінює настрій перед останнім приспівом. У «My Sharona» хуком стає сам рифф, разом із барабанами, що спотикаються. У Cheap Trick гітарист Рік Нільсен грає майже хард-рок, а співак Робін Зандер співає над цим чисто бітлівські мелодії. Продакшн чистий, щільний, розрахований на автомобільний приймач.

Від культу Big Star до скейт-парку

Big Star продавалися погано, але їх почули ті, хто потрібно. R.E.M., Teenage Fanclub і Primal Scream визнавали борг перед ними, а The Replacements написали пісню просто під назвою «Alex Chilton». Cheap Trick отримали друге життя завдяки концертному «At Budokan»: записаний у Токіо під вереск японських фанатів, він зрештою зробив їх зірками і вдома. Панк теж поживився: Buzzcocks узяли павер-попові пісні про закоханість і прискорили їх. У дев'яностих із цього виріс поп-панк. Weezer записали «Blue Album» з Ріком Окасеком із The Cars за пультом, Green Day вивели жанр у мейнстрім. Зрештою гітарні хуки, поєднані з відвертою сповіддю, дісталися поп-року наступних поколінь, від Avril Lavigne до P!nk.

З чого почати: від «Rumours» до «#1 Record»

Почніть із «Rumours» Fleetwood Mac (1977). Гурт записував його, коли розпадалися пари всередині колективу, і головний принцип павер-попу тут доведено до досконалості: світлі мелодії ховають рану. Далі поставте «Brothers in Arms» Dire Straits і послухайте «Walk of Life». Це бадьора пісня, яка тримається на одному гітарному хуку Марка Нопфлера. Потім візьміть «AM» Arctic Monkeys з Шеффілда: глемовий важкий ритм, фальцетні бек-вокали і пісні про нічні повідомлення та бажання, щоб тебе нарешті набрали. Це та сама вічна тема жанру, тільки в нашому часі.

А потім поставте першоджерело, «#1 Record» Big Star. Колись ця платівка не знайшла покупця, а тепер звучить як щоденник, знайдений через п'ятдесят років. Тут є і лютий гітарний драйв, і «Thirteen», найніжніша пісня про перше кохання в історії рок-музики. Коли вона скінчиться, захочеться почати спочатку.