Brill Building Pop ¹⁰

Уявіть кімнатку на Мангеттені, де ледь вміщаються піаніно, стілець і попільничка. За стіною в такій самій кімнатці інша пара авторів підбирає акорди до іншої пісні, і обидві мають бути готові до кінця тижня. Так наприкінці 1950-х на Бродвеї з’явився поп Brill Building — музика, яку писали професіонали за графіком, ніби на конвеєрі. Але слухали її підлітки, і для них ці пісні були про найважливіше в житті.

Тут працювали двадцятирічні автори, які пам’ятали, як це — чекати дзвінка біля телефону або боятися, що «завтра він мене вже не кохатиме». Фабрика випускала почуття, і саме тому вони вийшли такими справжніми.

Перше кохання на три хвилини: про що ці пісні

Brill Building Pop розповідає про підліткове серце, яке вперше розуміє, що може розбитися. Побачення в суботу, ревнощі на випускному, обіцянки, у які страшно повірити. Найтонше в цьому жанрі — сумнів. «Will You Love Me Tomorrow», яку Carole King і Gerry Goffin написали для гурту The Shirelles у 1960 році, — це питання дівчини, яка вирішує, чи залишитися на ніч. Тоді таке співали дуже рідко, і пісня стала першою на вершині американського чарту для жіночого чорношкірого гурту.

Цю музику ставлять, коли хочеться згадати, якими великими колись були дрібниці. Neil Sedaka в «Calendar Girl» закохується в дівчину з кожного місяця календаря, і це смішно й зворушливо водночас. Doc Pomus, автор, якого поліомієліт прикув до милиць, написав «Save the Last Dance for Me» для The Drifters, згадуючи власне весілля: він дивився, як його дружина танцює з іншими. Під солодкою глазур’ю тут часто ховається біль, і слухачі впізнають у ньому себе.

Два будинки на Бродвеї

Brill Building — це офісна будівля 1931 року за адресою Бродвей, 1619. Назву їй дали брати Брілл, які тримали крамницю одягу на першому поверсі. Будівлю заповнили музичні видавці, нащадки Tin Pan Alley — нью-йоркської вулиці, де ще з кінця XIX століття друкували ноти популярних пісень. Неподалік, на Бродвеї, 1650, у 1958 році видавець Don Kirshner разом з Al Nevins відкрив Aldon Music. Там зібралися молоді автори: Goffin і King, Barry Mann і Cynthia Weil, Neil Sedaka і Howard Greenfield.

Ця система виросла з повоєнного достатку. Американські підлітки вперше мали власні гроші, транзисторні приймачі й програвачі, а рок-н-рол показав, що їм потрібна своя музика. Індустрія відповіла тим, що вміла найкраще: почала виробляти пісні серійно, але для нової аудиторії.

Приборкати рок-н-рол, не вбивши його

У середині 1950-х Elvis Presley і Little Richard налякали батьків, а скандали й призов Elvis до армії залишили рок-н-рол без лідерів. Індустрія дала його енергії мелодію, аранжування й правильні манери. Старше покоління крунерів на чолі з Frank Sinatra — співаком, який перетворив пісні Tin Pan Alley на інтимну сповідь, — залишалося взірцем. Молоді автори вчилися в нього фразуванню й драматургії, але писали вже для тих, кому шістнадцять. Слава належала виконавцям, гроші — видавцям, а автори були ремісниками і пишалися цим. Goffin і King написали «The Loco-Motion» і віддали її своїй няні Little Eva, яка в 1962 році зробила з неї хіт.

Стіна звуку: оркестр, що поміщається в транзистор

Звучання стилю — це золотий перетин блюзового ритму й бродвейської пишноти: струнні, литаври, кастаньєти, бек-вокал, що злітає в приспіві. Його вершиною стала «стіна звуку» продюсера Phil Spector. У лос-анджелеській студії Gold Star він подвоював гітари, клавішні й ударні й заливав усе луною, поки інструменти не зливалися в суцільний гул. Звідси вибухове вступне соло на барабані в «Be My Baby» гурту The Ronettes і повільне наростання «You’ve Lost That Lovin’ Feelin’» дуету The Righteous Brothers. Цю пісню написали Spector, Mann і Weil, а BMI згодом назвала її найчастіше програваною в американському ефірі за XX століття. Вокал тут ніжний, але на межі зриву, як і саме перше кохання.

Від кабінок до Tapestry і далі

Ця модель повернула попу професійну пісню й змусила британців учитися на ній. The Beatles записали «Chains» авторства Goffin і King на дебютному альбомі. Вони ж і поклали кінець епосі: з 1964 року гурти почали писати собі самі, а Bob Dylan показав, що пісня може бути особистою заявою. Автори Brill Building пішли на сцену: Carole King у 1971 році випустила Tapestry і переспівала там «Will You Love Me Tomorrow» уже як доросла жінка. У 1970-х Big Star і Raspberries поєднали гітари з цією любов’ю до ідеальної мелодії, і так з’явився power pop. Bryan Ferry на дебютному сольному альбомі These Foolish Things переспівав «It’s My Party» і «Don’t Ever Change». Dylan врешті записав три альбоми пісень з репертуару Sinatra, а Tom Jones, Michael Bublé і Lady Gaga, яка разом з Tony Bennett записала Cheek to Cheek, продовжили лінію крунерів.

З чого почати слухати

Почніть з A Christmas Gift for You from Philles Records (1963). Це різдвяний альбом, де стіну звуку чути в усій красі, а від сезонного він тільки виграє. Вийшов він, на жаль, у день убивства Кеннеді, тож тоді його майже не помітили. Далі послухайте Presenting the Fabulous Ronettes Featuring Veronica (1964): голос Ronnie Spector звучить там як сама підліткова відчайдушність.

Щоб почути, звідки все почалося, поставте In the Wee Small Hours (1955) Frank Sinatra — нічну сповідь, з якої молоді автори вчилися говорити про самотність. А на завершення візьміть Tapestry Carole King: ця платівка підсумовує цілу епоху.