Lovers Rock & UK Reggae ⁰

Лондон, середина сімдесятих. Тісна квартира в Брікстоні чи Льюїшемі, вікна запітніли, з вітальні винесли меблі й поставили саморобні колонки до самої стелі. Пари повільно гойдаються в напівтемряві під бас, від якого тремтить склянка в руці. Батьки цих підлітків приїхали з Ямайки, Гренади, Барбадосу, а самі вони народилися вже тут, у країні, яка не дуже хотіла їх бачити. Для таких вечорів і з’явився lovers rock: реггі, яке перестало говорити про Вавилон і Ефіопію і заговорило про перше кохання, ревнощі та погляд через усю кімнату.

Поруч виросло все британське реггі, від бірмінгемських UB40 до Maxi Priest, який довів лондонський звук до вершини американського чарту. Але починалося все з дівочих голосів і домашніх вечірок.

Ніжність як право: про що співає lovers rock

Lovers rock — музика про кохання, і легковажною вона від цього не стає. Roots reggae тих років співав про страждання, повернення до Африки та Джа. Це була правда, але правда дорослих чоловіків. Dennis Bovell, бас-гітарист і продюсер, що підлітком переїхав до Лондона з Барбадосу, згадував, що реггі тоді було дуже «мачо» і жінок відсували на задній план. Lovers rock вивів їх наперед. Тут співають дівчата від чотирнадцяти до двадцяти років, і співають від себе: про хлопця, який збрехав, про того, хто грається почуттями, про бажання, щоб тебе нарешті помітили.

Цих хлопців і дівчат на вулиці зупиняла поліція, а до клубів часто не пускали, тож повільний танець із кимось близьким і пісня про кохання були для них свободою. Це тихий опір: світ за дверима ворожий, а тут, у цій кімнаті, можна бути ніжним. У «Silly Games» Janet Kay дівчина сама робить перший крок. Bovell пояснював, що 1978 року, коли він писав пісню, першим майже завжди йшов чоловік. Революція вийшла м’якою, але справжньою. Цю музику ставлять, коли хочеться тепла без фальші, на пізніх посиденьках удвох або коли згадуєш себе шістнадцятирічного.

Діти Windrush і саунд-системи Південного Лондона

Після війни до Британії переїхали сотні тисяч людей з Карибів. Їхні діти виросли у сімдесяті, а це безробіття, ультраправий National Front і поліцейські обшуки «за підозрою». Батьки слухали ska і rocksteady, діти ловили по радіо ще й американський соул. Збиралися навколо саунд-систем, мобільних дискотек із власними колонками й ді-джеями. Найсильнішою в Південному Лондоні була саунд-система Lloyd Coxsone, ямайця, який прийшов у місто з власним звуком. Важливими місцями були також підпільні домашні «блюз-паті» та клуб Four Aces у Далстоні.

1975 року чотирнадцятирічна Louisa Mark, донька гренадських іммігрантів, кілька тижнів поспіль вигравала конкурс талантів Coxsone. Нагородою став запис: її версія «Caught You in a Lie» новоорлеанського соул-співака Robert Parker. На записі Bovell сам грав на басу, органі, піаніно й гітарі та ще й був звукорежисером. Сингл вважають першим у стилі. Згодом ямаєць Dennis Harris відкрив у Броклі лейбл Lovers Rock разом із Bovell та гітаристом John Kpiaye. Назву Bovell узяв із треку Augustus Pablo, а першим релізом стала «I’m in Love with a Dreadlocks» тріо Brown Sugar, де співала юна Caron Wheeler.

Не Вавилон, а танцпол: що ним рухало

Lovers rock повстав і проти суворого роотс, і проти британського поп-мейнстриму, якому до чорних підлітків не було діла. Тому все робили самі: крихітні лейбли, платівки для саунд-систем, власні реггі-чарти, спеціалізовані крамниці. Головним учителем став соул, особливо філадельфійський, з його солодкими гармоніями, струнними й фальцетом про кохання. Улюбленим жанром тут була кавер-версія американського хіта, перекладена на рідний ритм. Містком між світами став Alton Ellis, ямайська зірка rocksteady, що осів у Лондоні. Клавішник гурту Aswad порадив йому дівчину з Віллесдена на ім’я Janet Kay, і її перший запис, кавер «Lovin’ You» Minnie Riperton, очолив реггі-чарти. Паралельно британське реггі зміцнювало політичний голос: у Бірмінгемі 1978 року з’явилися UB40, мультирасовий гурт, названий на честь бланка допомоги з безробіття. Свій дебют «Signing Off» вони записали в орендованій кімнатці.

Бас, що обіймає: як звучить лаверс-рок

Ритм тут реггі-шний, але сповільнений і заокруглений, щоб під нього було зручно танцювати впритул. Бас веде мелодію і гуде низько та тепло, наче друге серце в кімнаті. Гітарний «скенк» на слабку долю звучить ледь чутно, клавішні й синтезатори розстеляють м’який фон. Із соулу прийшла поп-форма з куплетами й приспівом, якої класичний риддим не мав, і вокальні гармонії. Над усім цим летить високий, трохи по-дитячому чистий голос. У «Silly Games» Bovell сам зіграв на гітарі, басу й синтезаторі, барабани записав Drummie Zeb з Aswad, а мелодію він вибудував так, що в кульмінації Janet Kay злітає на ноту, яку мало хто з співачок наважиться повторити.

Від Top of the Pops до фільму Стіва Макквіна

Влітку 1979-го «Silly Games» дійшла до другого місця британського чарту, і lovers rock уперше прозвучав у Top of the Pops, головній музичній програмі BBC. Далі британське реггі вийшло у великий світ. Альбом UB40 «Labour of Love» 1983 року складався з реггі-пісень, на яких виросли музиканти, а «Red Red Wine» з нього очолила американський чарт лише через п’ять років. Maxi Priest, лондонець ямайського коріння, поєднав лаверс-рок із R&B, і 1990 року його «Close to You» стала першою в США. Ямайська співачка Dawn Penn перезаписала свою rocksteady-пісню «You Don’t Love Me (No, No, No)» 1994 року, і та гриміла у Британії так, ніби народилася там. Caron Wheeler із Brown Sugar згодом заспівала «Back to Life» із Soul II Soul, гуртом, з якого виріс британський соул дев’яностих. Bovell тим часом продюсував пункерок The Slits і дуб-поета Linton Kwesi Johnson. А 2020 року режисер Steve McQueen зняв фільм «Lovers Rock» про одну домашню вечірку, і найсильніша його сцена — кімната, що хором співає «Silly Games».

З чого почати слухати

Почніть із «Capricorn Woman» (1979) Janet Kay: майже всі пісні на ньому вона написала сама, і чути, як дівчина з хіта стає авторкою. Далі «Hopelessly in Love» (1981) Carroll Thompson, ще однієї королеви стилю, з її найніжнішим вокалом над круглим басом. Широке британське реггі відкриває «Labour of Love» (1983) UB40, любовний лист ямайським пісням, які п’ятеро бірмінгемців слухали в юності. Завершіть на «Bonafide» (1990) Maxi Priest: саме так лаверс-рок звучить, коли виходить із вітальні на великі радіостанції, але повільного танцю не забуває.