Motown ⁸

Уявіть Детройт на початку шістдесятих: місто конвеєрів, де з заводських воріт щодня виїжджають тисячі нових машин. На Вест-Гранд-бульварі стоїть звичайний двоповерховий будинок, над входом табличка «Hitsville U.S.A.», і там уночі теж горить світло. Тільки випускають там пісні. За кілька років вони звучатимуть з кожного транзистора в Америці, і їх однаково підспівуватимуть чорні й білі підлітки. Motown почався як лейбл, а став звучанням, за яким цілу епоху впізнають з першого такту.

У цьому звучанні є парадокс, за який його й люблять: воно сяє, навіть коли співає про розбите серце. Бас підстрибує, тамбурин дзвенить, хор усміхається, а в тексті людина ледве тримається, щоб не заплакати.

Танцювати, коли серце розбите

Motown співає про найзвичайніші почуття молодої людини: перше кохання, ревнощі, чекання листа, страх, що тебе покинуть. Тут немає ні філософії, ні протесту, хоча б на початку. Зате є впевненість, що з будь-яким болем можна вийти на танцмайданчик, і там стане легше. Smokey Robinson, автор пісень і лідер гурту The Miracles, умів так писати: у «The Tears of a Clown» чоловік сміється на людях, а наодинці плаче, і музика при цьому весела, як цирковий марш.

Тому ці пісні ставлять у дуже різному настрої. Під них збираються на вечірку, миють посуд, їдуть уночі машиною й думають про когось. Вони не тиснуть і не повчають, а просто кажуть: те, що ти відчуваєш, нормальне, всі через це проходили, тож підспівуй. А ще в них є гідність. Сяючі костюми, бездоганні хореографії й ідеальні гармонії, які чорні артисти виносили на загальнонаціональне телебачення, теж були заявою.

Місто моторів і вісімсот доларів

Детройт приваблював робочими місцями: під час Великої міграції туди тисячами переїжджали афроамериканські родини з Півдня. Вони привезли з собою церковний госпел і ритм-енд-блюз, а їхні діти хотіли вже чогось свого, міського. Berry Gordy, колишній боксер, який працював на складальній лінії Lincoln-Mercury й писав пісні для співака Jackie Wilson, у 1959 році позичив у родини 800 доларів і заснував лейбл Tamla. Скоро з'явилася компанія Motown. Назва походить від прізвиська міста: Motor Town.

З заводу Gordy виніс головну ідею: пісню можна збирати так само, як автомобіль. Автори писали, студійні музиканти записували, хореограф Cholly Atkins ставив рухи, а Maxine Powell у внутрішній «школі манер» вчила артистів триматися на сцені й в інтерв'ю. Щоп'ятниці збиралася нарада з контролю якості, і там вирішували, який запис піде у світ. Тоді ж, паралельно, в Чикаго свій м'якший і більш вуличний соул робили Curtis Mayfield і гурт The Impressions. Але символом епохи став саме детройтський конвеєр.

Звук молодої Америки, а не «расова музика»

Ще недавно чорна музика в США продавалася як «race records», окремий товар для окремої публіки. Gordy хотів, щоб його платівки слухали всі, і надрукував на конвертах гасло «The Sound of Young America». Від блюзу брали пристрасть, від госпелу хор і віру в те, що голос може підняти людину, а грубість і непристойності прибирали. Дехто й тоді називав це комерцією. Проте артисти Motortown Revue, гастролюючи сегрегованим Півднем, бачили, як білі й чорні глядачі, яких розсаджували по різні боки від мотузки, танцюють під ті самі пісні.

Бас, що співає, і тамбурин на кожну долю

Серце цього звучання — студія A, яку прозвали «Зміїною ямою», і група сесійних музикантів The Funk Brothers. Їхні імена роками не писали на платівках. Басист James Jamerson грав одним вказівним пальцем, якого називав «гачком», і його лінії не просто тримали гармонію, а співали другу мелодію під вокалом. Барабанщик Benny Benjamin бив у малий барабан на кожну долю, тамбурин це подвоював, і виходив той невтомний пульс, під який неможливо сидіти. Зверху лягали струнні, духові й багатоголосі гармонії. Команда авторів Holland–Dozier–Holland (брати Eddie й Brian Holland і Lamont Dozier) будувала пісні так, що приспів з'являвся майже одразу й чіплявся назавжди.

Від Ямайки до D'Angelo

Детройтський бас долетів аж до Кінгстона: ямайські музиканти слухали американський соул по радіо, сповільнювали його, і з цього виріс rocksteady. У Філадельфії Kenny Gamble і Leon Huff узяли ідею фабрики хітів, додали більше оркестру й створили Philly Soul. Сам Motown теж дорослішав. У 1971 році Marvin Gaye, всупереч Gordy, видав «What's Going On», альбом про війну, бідність і екологію, і на ньому вперше вказали імена Funk Brothers. Stevie Wonder, який підлітком співав «Fingertips», став автором, що сам продюсує свої альбоми. А в дев'яностих D'Angelo й Erykah Badu повернули теплі живі грув і гармонії в neo soul.

З чого почати слухати

Почніть з The Supremes і «Where Did Our Love Go» (1964). Тріо з Diana Ross довго дражнили «гуртом без хітів», аж поки ця платівка не зробила їх головними обличчями лейбла. Далі поставте «Going to a Go-Go» (1965) Smokey Robinson & The Miracles, щоб почути, як Робінсон пише про сум, під який хочеться танцювати. «Reach Out» (1967) гурту The Four Tops — це Motown на межі драми: Levi Stubbs співає так, ніби рятує когось із води.

А потім увімкніть «What's Going On» Marvin Gaye. Це той самий бас Jamerson і ті самі люди в студії, тільки тепер вони співають не про танцмайданчик, а про весь світ за вікном. Після цієї платівки Motown уже ніхто не називав просто фабрикою.