Outlaw Country ¹

На початку 70-х Willie Nelson мав за плечима пісню «Crazy», яку зробила хітом Patsy Cline, низку альбомів, що погано продавалися, і будинок під Нашвіллом, який згорів незадовго до того. Тоді він зробив те, що в кантрі-індустрії вважали кар’єрним самогубством. Він повернувся в Техас, відпустив волосся і почав грати водночас для хіпі й для ковбоїв. Приблизно тоді ж Waylon Jennings вибив у свого лейбла право записуватися з власним гуртом і самому вирішувати, що співати. Так з’явилося аутло-кантрі: музика людей, яким нарешті дозволили бути собою. Виявилося, що слухачі чекали саме цього.

Пісні для тих, хто не вписався

Аутло-кантрі — про людину, яка не вписалася і перестала за це вибачатися. Його герої — бродяги, п’яниці з добрим серцем, чоловіки, яким у неділю зранку нікуди йти, жінки, які пішли першими. Моралі наприкінці куплету тут немає, як немає й обіцянки, що все налагодиться. Kris Kristofferson був стипендіатом Родса в Оксфорді та армійським пілотом гелікоптера. Покинувши все це, він мив підлогу в нашвілльській студії Columbia і в «Sunday Mornin' Comin' Down» описав похмільний недільний ранок так точно, що для Johnny Cash ця пісня стала хітом, а для слухачів — дзеркалом.

Ця музика не кличе танцювати і не продає мрію. Вона каже: ти втомився, ти помилявся, але ти досі тут, і це теж історія, гідна пісні. Її ставлять пізно ввечері, коли день не вдався, у дорозі, коли за вікном порожня траса, або з друзями, коли розмова дійшла до чесного. Слово «outlaw» тут не про злочин, а про свободу жити поза правилами, які придумав не ти. І про ціну цієї свободи, бо найкращі пісні стилю знають: самотність іде в комплекті.

Нашвілл у смокінгу, Техас у джинсах

У 60-х кантрі, щоб пробитися на поп-радіо, вбралося в смокінг. Nashville Sound вигадали продюсери Chet Atkins з RCA та Owen Bradley з Decca: замість скрипки-фідла й педал-стілу там звучали струнні та бек-вокальні хори. Записували штатні сесійні музиканти, пісні писали професійні автори з Music Row, а артист приходив у студію майже як найнятий голос. Для Waylon Jennings, колишнього басиста Buddy Holly, це була клітка: на сцені він грав жорстко й гучно, а на платівках звучав чемно.

Тим часом країна змінилася: В’єтнам, контркультура, рок-фестивалі. Молодь шукала чесності, а не глянцю. В Остіні, університетському місті Техасу, колишній склад Національної гвардії перетворили на концертний зал Armadillo World Headquarters. Там довговолосі студенти і місцеві реднеки вперше стояли перед однією сценою, і Willie став там своїм. 1973-го він записав Shotgun Willie в Нью-Йорку для Atlantic із Jerry Wexler — продюсером, який робив соул з Aretha Franklin. Того ж літа він влаштував перший пікнік на День незалежності, з якого виросла щорічна традиція.

Бунт за право на власну пісню

«Аутло» билися не за гроші й не за славу, а за контроль: самим обирати пісні, музикантів, студію і звук. Waylon разом із жорстким нью-йоркським менеджером Neil Reshen переписав контракт з RCA. На Honky Tonk Heroes 1973 року продюсером замість Chet Atkins став Tompall Glaser, а грали власні Waylors. Майже всі пісні написав Billy Joe Shaver — нікому тоді не відомий техаський автор, який пів року переслідував Waylon, доки той не взявся за його пісні. Саме тут видно душу руху: автор із прожитим життям важить більше за готовий хіт. Назву стилю дала пісня Lee Clayton «Ladies Love Outlaws», яку Waylon записав 1972-го. Індустрія спершу кривилася, але швидко збагнула, що бунт продається: збірка Wanted! The Outlaws, яку RCA випустила 1976-го, стала першим кантрі-альбомом із платиновим статусом.

Telecaster замість струнних

Звучання аутло-кантрі — прямий наслідок цієї свободи: коли прибираєш оркестр, у кімнаті лишаються люди. У Waylon гуде й пульсує бас, барабани б’ють рок-н-рольний шафл, а Fender Telecaster звучить, як мотор на холостих обертах. У Willie все навпаки: стара нейлонова гітара Martin на прізвисько Trigger, губна гармоніка Mickey Raphael і голос, який співає трохи позаду ритму, як людина, що нікуди не поспішає. Red Headed Stranger 1975 року в Columbia спершу прийняли за демо, такий він аскетичний. Від хонкі-тонку Hank Williams, першого великого співця самотності в кантрі, стиль узяв прямоту і біль. Від Bakersfield Sound, тобто каліфорнійців Buck Owens і Merle Haggard, — колючу гітару й недовіру до Нашвілла. А від фолку Bob Dylan — право на довгу, літературну пісню.

Від ковбойської моди до Americana

«Аутло» зламали правило, за яким артист — товар лейбла, і довели, що кантрі може бути авторським, як рок. Але успіх швидко став пасткою: «outlaw» перетворився на маркетинговий ярлик. Уже 1975-го Waylon у пісні «Are You Sure Hank Done It This Way» питав, чи так це робив би Hank. Далі гроші пішли в Urban Cowboy — хвилю після фільму 1980 року з John Travolta, знятого в техаському барі Gilley's. Ковбойський капелюх став модою, а звук знову заблищав. Справжня спадщина пішла іншою дорогою: до Steve Earle, Uncle Tupelo і сцени Americana та alt-country 90-х, а згодом до Sturgill Simpson з Кентуккі. Його Metamodern Sounds in Country Music 2014 року довів, що голос у дусі Waylon і пісні про психоделічний досвід та пошук сенсу можуть ужитися на одній платівці.

З чого почати слухати

Почніть із Honky Tonk Heroes Waylon Jennings: неповних пів години пісень Billy Joe Shaver, де є пил, віскі, гордість і самоіронія. Потім поставте Red Headed Stranger Willie Nelson — концептуальну історію проповідника, який убив дружину та її коханця і блукає в пошуках спокути. Слухайте від початку до кінця, як фільм. Для тихої ночі є The Late Great Townes Van Zandt 1972 року. Townes Van Zandt — техаський поет-мандрівник, найпохмуріший і найніжніший автор цього кола. Його «Pancho and Lefty» згодом стала хітом у виконанні Willie Nelson і Merle Haggard. А щоб почути, що стиль живий, візьміть Metamodern Sounds in Country Music Sturgill Simpson: стара бунтарська правда звучить там так, ніби її написали вчора.