Urban Cowboy ⁰

Восени 1978 року журнал Esquire надрукував репортаж Аарона Латема, техаського журналіста, про бар на околиці Х’юстона. Там робітники нафтохімічних заводів щовечора вдягали ковбойські капелюхи й по черзі сідали на механічного бика. За два роки з цього репортажу зняли фільм Urban Cowboy з Джоном Траволтою, і кантрі, яке досі вважали музикою ферм і вантажівок, раптом заграло на хвилях попрадіо.

Урбан-кантрі — це момент, коли ковбой переїхав до міста і зрозумів, що коня в нього більше немає. Є вечірня зміна, трейлер у кредит і танцпол, де можна хоч на три хвилини відчути себе героєм вестерну. Із цієї суміші туги й самообману вийшов один із найніжніших і найсуперечливіших розділів в історії кантрі.

Пісні для тих, хто після зміни шукає любов не там, де треба

Головна пісня епохи — Lookin' for Love Джонні Лі, співака, який грав у домашньому гурті того самого бару. Її герой шукає кохання в барах і чужих очах, хоча весь час знав, де його знайти. У цьому вся душа стилю: людина, що втомилася, трохи загубилася і хоче, щоб її обійняли. Тут немає бунту й гніву, тут розмова про самотність, сказана м’яко, щоб не боліло ще більше.

Це музика для повільного танцю з кимось, кого ще не знаєш, і для дороги додому, коли ввімкнене радіо рятує від тиші. Could I Have This Dance канадської співачки Енн Мюррей прозвучала у фільмі на весіллі головних героїв і стала гімном цієї ніжності. Урбан-кантрі не обіцяє, що життя налагодиться. Він обіцяє, що в ньому буде хоча б одна гарна пісня і хтось поруч, щоб її послухати. Через це люди впізнавали в ньому себе: колишні сільські хлопці й дівчата, які приїхали в місто на заробітки й досі носили чоботи.

Пасадіна, Техас: нафта, трейлери і найбільший хонкі-тонк Америки

Під кінець сімдесятих Х’юстон жив нафтовим бумом. На заводи передмістя їхали тисячі людей із провінції, і вечорами вони ходили в Gilley's — гігантський хонкі-тонк у Пасадіні, яким володіли кантрі-співак Міккі Гіллі та підприємець Шервуд Крайєр. Латем описав відвідувачів як сучасних техаських ковбоїв, які найімовірніше працюють на хімзаводі, а не на ранчо. Механічного бика туди поставив Крайєр, причому на злість Гіллі: цей пристрій взагалі робили для тренування родео-наїзників.

Фільм вийшов 1980-го, і все виглядало знайомо: він відверто наслідував Saturday Night Fever, тільки замість диско-клубу був салун. Права на історію купив Ірвінг Азофф, музичний менеджер Eagles, тож саундтрек одразу задумували як збірку хітів. Після прем’єри механічні бики з’явилися в барах по всій країні, магазини почали продавати ковбойські чоботи міським клеркам, а кантрі на кілька років стало модою.

Від аутлоу до оксамиту: що набридло і чого захотілося

У середині сімдесятих кантрі розбурхали аутлоу: Віллі Нельсон і Вейлон Дженнінгс відвоювали в нешвільської індустрії право записуватися як хочуть. Але вони ж показали, що кантрі може продаватися мільйонами. Нельсон, автор аскетичного Red Headed Stranger з баладою Blue Eyes Crying in the Rain, 1978 року записав Stardust — альбом поп-стандартів у продюсуванні соул-музиканта Букера Ті Джонса. Міст від бородатого бунтаря до мелодії для широкого радіо будували самі аутлоу. Урбан-кантрі пройшов цим мостом далі: менше бруду й віскі, більше романтики. Нешвіль бачив нову аудиторію в містах і давав їй те, що вона хотіла, — комфорт, а не виклик.

Скрипку прибрали, піаніно лишилося

Звучання — прямий наслідок цієї мрії про затишок. Стіл-гітара і скрипка відходять на задній план або зникають, а на перший виходять м’які електрогітари, електропіаніно, струнні та бек-вокал, схожий на подушку. Темп рівний, гучність без вибухів: пісня має однаково добре звучати в машині, на кухні й на танцполі. Голоси теплі й чисті, без гугнявої сільської манери. Джені Фрікі перед власною кар’єрою роками співала рекламні джингли й бек-вокали для чужих записів, і в її голосі чути цю студійну бездоганність. Ерл Томас Конлі, якого прозвали автором «кантрі для тих, хто думає», вкладав у таку оболонку складних героїв із сумнівами.

Бик зупинився: неотрадиціоналісти і повернення до коренів

Мода минула так само швидко, як прийшла. До середини вісімдесятих публіку втомив глянець, і в Нешвілі почалася відповідь — неотрадиціоналізм. Джордж Стрейт, Рікі Скеггс, а згодом Ренді Тревіс з альбомом Storms of Life повернули скрипку, стіл-гітару і хонкі-тонкову прямоту. Але урбан-кантрі довів важливу річ: кантрі може розмовляти з містом і жити на одній радіохвилі з попом. Через десять років цим скористалися Гарт Брукс і Шанайя Твейн, які винесли кантрі на стадіони.

З чого почати слухати

Почніть із саундтреку Urban Cowboy (1980): Lookin' for Love Джонні Лі, вальс Енн Мюррей і гітари Eagles разом — це знімок епохи. Далі Mountain Music (1982) гурту Alabama — братів-кузенів із Форт-Пейна, які роками грали в барах курортного Міртл-Біч, перш ніж підписати контракт з RCA. У них кантрі з південною гордістю звучить як стадіонний рок.

Потім Don't Make It Easy for Me (1983) Ерла Томаса Конлі: усі чотири сингли з нього очолили кантрі-чарт, і це був перший такий випадок в усіх жанрах — альбом без жодного прохідного треку. А на завершення — Always on My Mind (1982) Віллі Нельсона: колишній аутлоу співає баладу так тихо, що стає зрозуміло, звідки в цій музиці стільки ніжності.