Bakersfield Sound ⁰

У середині 1950-х країнське кантрі робили в Нашвіллі (Nashville). Там ставало дедалі більше скрипкових оркестрів, бек-вокальних хорів і оксамиту, поки за дві з половиною тисячі кілометрів, у пильному нафтовому місті посеред каліфорнійських полів, хтось вмикав телекастер на повну. Бейкерсфілдський саунд (Bakersfield Sound) — це кантрі, яке не захотіло вдягати смокінг. Його грали для людей, що щойно відпрацювали зміну в полі чи на свердловині, і пісня мала бути гучнішою за брязкіт пляшок у барі.

Ця музика дзвенить, як натягнутий дріт. Почувши її раз, легко зрозуміти, чому від неї потім відштовхувалися і бунтарі 1970-х, і рокери, яким кантрі здавалося музикою їхніх бабусь.

Пісні для тих, хто приїхав ні з чим

Бейкерсфілд розповідає про людей, яких звідкілясь вигнали. Про сім'ї, які втратили ферми, про роботу, що ламає спину, про чоловіка, який п'є суботнього вечора, бо в понеділок усе почнеться знову. Тут немає жалю до себе: смуток подають на швидкому ритмі, щоб під нього можна було танцювати. Біль не прикрашають струнними. Його кажуть просто, як за барною стійкою.

Найчесніше цю правду заспівав Merle Haggard. У його «Mama Tried» мама зробила все, що могла, а син однаково пішов не тією дорогою, і винуватий у цьому лише він сам. У Buck Owens все навпаки: його пісні — радісна відповідь на ту саму важку долю. Поставте його, коли треба струсити з себе тиждень. У цьому стилі люди впізнають себе, бо він не вдає, що життя легке. Він лише обіцяє, що в суботу ввечері грітиме музика.

Каліфорнійська земля обітована для оукі

Коріння тут — у 1930-х. Пилові бурі й Велика депресія зігнали сотні тисяч фермерів з Оклахоми, Техасу й Арканзасу на захід, до Каліфорнії. Їх зневажливо називали «оукі» (Okies), і саме про них Джон Стейнбек написав «Грона гніву». Багато з них осіли в долині Сан-Хоакін, довкола Бейкерсфілда: збирали бавовну, працювали на нафтових промислах. Разом зі скарбом вони привезли свою музику — хонкі-тонк і техаський вестерн-свінг (western swing), танцювальне кантрі з біг-бендовим розмахом.

До 1950-х у Бейкерсфілді вже кипіло нічне життя: у клубах на кшталт Blackboard Cafe грали щовечора й до ночі. Там співав і грав на ритм-гітарі техасець Buck Owens, який переїхав до міста 1951 року. Тут же виріс Merle Haggard — син оклахомських переселенців з Оілдейла, які жили в переобладнаному залізничному вагоні. Важливу роль зіграла близькість Лос-Анджелеса: у Голлівуді працювала студія Capitol Records. А в Фуллертоні Лео Фендер (Leo Fender) робив свої електрогітари, і місцеві музиканти охоче брали їх до рук.

Відповідь Нашвіллу

На той час Нашвілл, столиця кантрі в Теннессі, придумав «нашвіллський саунд». Продюсери Owen Bradley і Chet Atkins згладжували хонкі-тонк струнними й хорами, щоб кантрі звучало на поп-радіо. Бейкерсфілду така музика здавалася солодкою підробкою. Вирішальною постаттю тут став Ken Nelson, продюсер кантрі-відділу Capitol. Він не нав'язував артистам свого бачення й давав записуватися з власними гастрольними гуртами. Тож на платівках звучали ті самі люди, що грали в барах. Owens тримав цю лінію навіть демонстративно: у 1965 році він дав рекламу в музичній пресі з обіцянкою співати тільки кантрі. Гроші й слава його цікавили, але на своїх умовах: згодом він збудував у Бейкерсфілді власну студію, видавничий бізнес і радіостанції, щоб від Нашвілла не залежати.

Телекастер, що ріже повітря

Звучання виросло з клубної потреби бути почутим. Телекастер дає дзвінкий, колючий тон, який прорізає гамір. Педальна слайд-гітара не розливається сиропом, а співає й підвиває. Скрипка тягнеться ще з часів вестерн-свінгу, а барабани б'ють чіткий бекбіт, позичений у рок-н-ролу, якого в кантрі тоді соромилися. У Buckaroos, гурту Owens, усе трималося на гітаристі й скрипалеві Don Rich. Їхні високі двоголосі гармонії звучать як дві гітарні струни, налаштовані впритул. Записи короткі, сухі, з голосом попереду: жодного зайвого шару між піснею і слухачем.

Від Beatles до бунтарів у ковбойських капелюхах

Бейкерсфілд показав, що кантрі може бути жорстким і сучасним, і це почули далеко за межами жанру. The Beatles записали «Act Naturally» Owens, і заспівав її Ринго Старр. The Byrds і Gram Parsons, творці кантрі-року, співали пісні Haggard. Його ж образ людини, яка відсиділа в Сан-Квентіні і співає про це без прикрас, підготував ґрунт для аутло-кантрі (Outlaw Country) 1970-х. Waylon Jennings і Willie Nelson потім воювали з Нашвіллом за те саме право грати по-своєму. У 1980-х Dwight Yoakam, хлопець із Кентуккі, якого Нашвілл не прийняв, грав бейкерсфілдське кантрі в лос-анджелеських панк-клубах. А 1988 року він витягнув Owens із напівзабуття на спільний хіт «Streets of Bakersfield».

З чого почати слухати

Почніть з «I've Got a Tiger by the Tail» Buck Owens and His Buckaroos (1965): тут чути весь задерикуватий дзвін стилю, і від цієї платівки складно всидіти на місці. Далі — «Mama Tried» Merle Haggard (1968), темніший бік тієї самої історії: в'язниця, вагання, відповідальність за власне життя, заспівані голосом, якому віриш з першого рядка.

Щоб почути, як ці гурти звучали наживо, візьміть «Carnegie Hall Concert» Owens (1966) — бейкерсфілдський гурт у залі, де зазвичай грали класику, і грає він так само, як у барі. А «Guitars, Cadillacs, Etc., Etc.» Dwight Yoakam (1986) доводить, що через тридцять років цей телекастерний дзвін звучав анітрохи не застаріло.