Nu Jazz ¹⁹

Уяви паризьку квартиру середини 90-х. На підлозі стоять стоси старих джазових платівок з блошиного ринку, на столі семплер і комп'ютер. Контрабасу тут немає, а з колонок грає ритм-секція, якої ніколи не існувало: барабан узятий з однієї платівки, бас з іншої, саксофон записав друг учора ввечері. Так з'являвся nu jazz. Цей джаз не відтворювали, його збирали, як колаж.

Подією було не саме поєднання джазу з електронікою, бо таке вже траплялося. Подією стало те, що за джаз узялися люди з клубів, а не з консерваторій, і полюбили його як колекціонери. Вони не вдавали, що живуть у 1959-му. Вони жили у своєму 1997-му і хотіли, щоб Miles Davis звучав і там.

Музика для години між клубом і домом

Nu jazz передає стан, знайомий кожному, хто живе в місті: ніч минула, а ранок ще не настав. Ти вже не танцюєш, але й спати не йдеш. Це музика тиші після вечірки, повільної розмови на кухні, поїздки нічним містом у таксі. Вона не вимагає зосередженого слухання, як бібоп, і не тягне на танцпол, як хаус. Вона тримає тебе десь посередині.

Ще в ньому живе тиха ностальгія за часом, якого ти не застав. Коли St Germain кладе на м'який біт хрипкий голос John Lee Hooker, великого блюзмена з Міссісіпі, це звучить як розмова з привидом: минуле не стоїть у музеї, воно сидить поруч. Тому nu jazz так близький тим, хто любить старе, але не хоче тікати від свого часу. Це музика самотності, з якою затишно: ти сам у великому місті, і тобі від цього добре.

Париж, Берлін, Осло: джаз у кімнатах діджеїв

Середина 90-х у Європі. Техно й хаус уже стали мовою цілого покоління, а семплери й програми-секвенсори подешевшали так, що студія поміщалася в спальні. Діджеї годинами копалися в старих платівках у пошуках брейків і так натрапляли на забутий джаз-фанк, бразильську музику, соул-джаз 60-х. У Лондоні з кінця 80-х уже існувала сцена acid jazz. Її головним слухачем і провідником був Gilles Peterson, діджей, радіоведучий і засновник лейблу Talkin' Loud: він першим ставив в ефір усе нове, що з'являлося між джазом і клубом.

У Парижі Ludovic Navarre, який виступав як St Germain, у 1995-му випустив Boulevard на F Communications, лейблі діджея Laurent Garnier. Це був deep house, у якому раптом зазвучали джазові духові. У Берліні того ж року кілька діджеїв, що грали в клубі Delicious Doughnuts, створили колектив Jazzanova. Їхній перший трек «Fedime's Flight» у 1997-му поставив на BBC саме Peterson, і це відкрило їм дорогу. Тим часом у Гайдельберзі Pit Baumgartner збирав De-Phazz, у Фрайбурзі Rainer Trüby запускав Trüby Trio, а у Відні Kruder & Dorfmeister сповільнювали все до гіпнотичного темпу. В Осло піаніст Bugge Wesseltoft, який встиг пограти на записах ECM з Jan Garbarek, прийшов до тієї ж ідеї з боку джазу. У 1996-му він заснував власний лейбл Jazzland, щоб видати альбом New Conception of Jazz, де живі музиканти імпровізують поверх бітів.

Проти джазу-музею і клубу без пам'яті

Ню-джаз з'явився між двома світами, і обидва здавалися несправжніми. Джаз 90-х дедалі більше скидався на музей: шанована класика, смокінги, концертні зали, куди хлопець із клубу не вписувався. Клубна музика жила вихідними й до понеділка все забувала. Нове покоління хотіло мати і пам'ять, і рух. Старі записи воно шанувало як колекціонер, але не боялося різати їх на шматки, бо саме так із ними й розмовляло. Слава і великі лейбли метою не були. Перший мініальбом Jazzanova вийшов білою платівкою без обкладинки, а печатки на ній ставили вдома вручну. Wesseltoft заснував лейбл, бо інакше не міг видати свою музику. Іронія в тому, що згодом ця незалежна сцена стала саундтреком дизайнерських готелів і збірок Hôtel Costes. Але так буває: музика виходить з-під контролю тих, хто її створив.

Біт із семплера, тепло з Rhodes

Звучання виросло прямо з цього ставлення. В основі біт, і грає його не жива барабанна установка. Це петля, вирізана з чужої платівки або запрограмована, часто з легким хаусовим пульсом, а пізніше і з ламаними ритмами драм-н-бейсу. Над нею електропіано Fender Rhodes з м'яким, наче трохи розмитим дзвоном, приглушена труба в дусі Miles Davis, флейта, бразильська перкусія. Голос часто чужий: вирізаний семпл, фраза, що повторюється як мантра. А якщо живий, то тихий і близький. Від лаунжу 50-х і екзотики Martin Denny ню-джаз узяв відчуття коктейльної розкоші й простору, від ф'южну 70-х віру в те, що джаз може бути електричним. У продакшні багато повітря. Важить не те, наскільки віртуозне соло, а атмосфера, в яку його вплетено.

Від ламаного біта до північної тиші

Далі ню-джаз пішов кількома дорогами. У Західному Лондоні наприкінці 90-х продюсери на кшталт 4hero і колективу Bugz in the Attic розбили його ритм на нерівні синкоповані шматки. Так з'явився broken beat, під який танцювати доводиться вчитися. На півночі музика пішла в простір і тишу. Норвезький трубач Nils Petter Molvær з альбомом Khmer на ECM і сцена довкола Jazzland підготували ґрунт для nordic jazz, де електроніка звучить як мороз і туман. Але головне інше: ню-джаз повернув до джазу молодь. Лондонський лейбл Ninja Tune став домом для The Cinematic Orchestra і Bonobo. У Лос-Анджелесі Flying Lotus, внучатий племінник Alice Coltrane, зліпив із джазу та хіп-хоп-бітів космічний колаж. Манчестерське тріо GoGo Penguin грає на фортепіано, контрабасі й барабанах так, ніби це запрограмована петля, а The Comet Is Coming саксофоніста Shabaka Hutchings зробили з лондонського джазу рейв. Коло замкнулося: живі музиканти тепер грають те, що колись збирали з семплів.

З чого почати слухати

Почни з Tourist St Germain (2000). На цьому альбомі легендарний джазовий лейбл Blue Note зробив ставку на електроніку і виграв: майже інструментальна платівка розійшлася тиражем понад чотири мільйони. Тут є «Rose Rouge» з голосом Marlena Shaw і петлею з «Take Five» Dave Brubeck. Є «Sure Thing», де співає John Lee Hooker: цей семпл узято з «Harry's Philosophy», треку з саундтреку The Hot Spot, який він записав разом з Miles Davis. Далі In Between Jazzanova (2002), берлінська колекція соулу, бразильських ритмів і ламаних бітів, схожа на добірку найкращих знахідок діггерів.

Щоб почути цю ідею очима справжнього джазмена, постав New Conception of Jazz Bugge Wesseltoft (1996): тут імпровізація веде, а електроніка підтримує, а не навпаки. Заверши альбомом Every Day The Cinematic Orchestra (2002). На ньому ню-джаз стає кіно, а голос Fontella Bass у «All That You Give» звучить як прощання з цілою епохою соулу. Найкраще слухати ввечері, коли за вікном уже темно, а спати ще не хочеться.